Майже двадцять літ тому доля звела мене з Анатолієм Свідзінським – вченим, що працював у сфері точних наук, до того ж племінником одного з найкращих українських поетів ХХ століття – Володимира Свідзінського. Пан Анатолій – оригінальна людина. З ним спілкуватися було цікаво. Чомусь мене тоді вразило те, що мій співрозмовник відмовився від перегляду телевізора. Вдома в нього навіть не було цієї “скриньки”. Врахуйте, в той час абсолютна більшість наших людей не відала, що таке інтернет. А комп’ютер, вважайте, був предметом розкоші.
“Як же так? – думав я. – Освічена, інтелігентна людина – і відмовляється від важливого джерела інформації”. Тепер я розумію пана Анатолія. Навіть визнаю його правоту. Бо нинішнє українське телебачення (якщо, звісно, його можна назвати українським) є джерелом не стільки інформації, як маніпуляції. Тепер я теж уникаю дивитися телевізор – і часу більше, і для психіки корисніше.
“Ідеї” “95-го кварталу”
Але телесвіт (так чи інакше) дає про себе знати. І ось недавно довелося зустрітися з ним. Було це в “дальнобійній” маршрутці, яка прямувала до Чернівців. Водій, аби не було сумно йому й пасажирам, вирішив ввімкнути відеомагнітофон. Років десять тому в таких маршрутках “крутили” переважно американські фільми – правда, далеко не найкращої якості. Потім перейшли на російські, про якість яких взагалі не варто говорити. Їх дешевше можна було придбати, ніж американські. Та й для простого народу вони ближчі й зрозуміліші. Не показувати ж нашим людям оскароносні фільми або ті, які на фестивалі в Каннах “Золоту пальмову гілку” отримали!
На цей раз водій вирішив потішити пасажирів вітчизняним продуктом. Ні, не українським фільмом. Взагалі сучасне українське кіно – це щось дуже екзотичне. І водночас – підпільне. Принаймні, воно відсутнє в символічному світі пересічного українця. Але водій, шануючи вітчизняне, запустив “серіал” “95-го кварталу”. Перед очима мерехтіли нібито наші артисти, а до вух долинали їхні жарти – як на мене, досить примітивні, які іноді межували з цинізмом.
Пропонувати водієві “замінити пластинку”, попросити, аби він показав щось інше, не варто було – це знаю зі свого гіркого досвіду. Навіть якщо він вас послухає, то нема ніякої гарантії, що на екрані не з’явиться ще щось гірше. Такі смаки в нашого пролетаріату – і на те нема ради. Хоча не тільки в пролетаріату… Але про це пізніше. Тому вирішив не змінювати те, що змінити не в силах. І споглядати популярне дійство, роблячи для себе певні висновки.
По-перше, мова дійства. Звісно, вона була “общєпонятна”, тобто російська. Хоча та сама російська теж може бути різною. Признаюся, давно не бував у російських столицях, Москві й Петербурзі, колишньому Ленінграді. І, чесно кажучи, не тягне туди. Але за радянських часів доводилося бувати. Так ось тоді запримітив, що мова ленінградців і москвичів – не одне й те саме.
Звісно, лексикон був приблизно однаковий. Але ж його можна по-різному передавати. Мова ленінградців була витонченішою, рафінованішою. Навіть скажемо так – інтелігентна. Щодо Москви, то мова радянської столиці видавалася більш примітивною, “народною”. Схоже, давалися взнаки і короткочасність московської столичності (бо ж повернула вона собі ту столичність лише за радянської влади), і наплив “ліміти” – як високопоставленої, так і пролетарської.
А була ще (та і залишилася) російська мова Києва. Мова провінційно-неповноцінна. Мова такого собі селюха, який хоче стати “городським” і “общатися” “городською мовою”, яку він до ладу не знає. Але при цьому його розпирає гордість, що він цвенькає “язиком”.
Так ось, мова “95-го кварталу” видалась мені якраз таким “язиком” – примітивним і зарозумілим. Та справа не лише в цьому “язиці”. Хай би вже ним цвенькали, тішачи своє самолюбство. Але ж ні. Треба було час від часу понасміхатися з “мови”, звісно, зі своєї, української. Направду, виглядало це гидко.
По-друге, мистецька складова. Вона, як і мова дійства, розрахована на невибагливу публіку. Перед очима мерехтіли російські чи російськомовні поп-“звьозди” – часто до непристойності “блискучі”, наче яскраві брязкальця, якими забавляють дитину. А талант цих “звьозд” часто зводиться до вміння себе “розкручувати”. Певно, про мистецьку складову не варто більше й говорити – занадто багато для неї честі.
Нарешті, по-третє, політична складова. “Затійники” “95-го кварталу” ніби дуже сміливі хлопці. Вони ладні “рознести” нашу політичну еліту в пух і прах, сиріч висміяти. Правда, годі шукати в цьому висміюванні якогось конструктиву. Українські “високі” політики постають в образі примітивних і недалекоглядних персонажів, які не заслуговують ні на увагу, а тим більше – на повагу.
Звісно, режисери “95-го кварталу” – не простачки. Більше того – люди талановиті; вони знають, як впливати на нашу публіку. Інша річ – на що спрямований цей талант.
Як на мене, то дійства “95-го кварталу” доносять своїм глядачам такі “ідеї”: Українська держава – це несерйозно (подивіться, хто править нею!), несерйозною є й державна мова, а української культури взагалі немає – натомість є “блискуча” російська культура (насправді – російська попса).
Реакція публіки
Мені також було цікаво глянути, а як публіка реагує на “95-й квартал”. Вона реагувала “правильно”: сміялася, точніше, реготала, сприймаючи позитивно це дійство.
Але чого хотіти від простолюду. На екрані, коли демонстрували пересмішників із “95-го кварталу”, камера часом показувала зал, при цьому спеціально вихоплювала VIP-персон із нього. Так ось, серед них були відомі політики – як із табору провладного, так і з табору опозиційного. І вони так само заходилися сміхом, як і пасажири “моєї” маршрутки. Воістину – народ і партія, сиріч влада, єдині.
Печально. Хіба ні?
Звісно, “95-й квартал” не просто так з’явився на нашому екрані. Як і багато інших медійних продуктів такого штибу. Не просто так його розкручували й розкручують.
Бо ведеться запекла інформаційна війна проти Української держави. Це не дуже розуміє простий люд, бо в нього інший клопіт – він здебільшого переймається тим, як вижити.
Але ж державна еліта мусила б це розуміти. Бо інакше вона ризикує втратити державу, яка її ж годує.
Петро Кралюк, доктор філософії, проректор Острозької академії
Джерело: radiofreeeurope
