Прикриваючись українськістю нам підсувають псевдокультуру

“Найбільшим рабом є не та людина, над якою панує деспот, хоч, яке велике це зло, але найбільшим рабом є та, яка є невільником власного морального невігластва, самолюбства та продажності”. (Семюель Смайлз, 1860 р.)

В силу не стільки цікавості, як професійного інтересу (працюємо з колегами над циклом відео-розповідей про життя українців в Канаді) довелося мені відвідати кілька тутешніх українських фестивалів. Мої враження багатьом не сподобаються, бо про вишиванки, народні танці, українських героїв та борщ, як про покійників – або добре, або нічого. Своє завдання, однак, бачу не в тому, щоб сподобатися, а в тому, щоб спонукати до роздумів.

Мабуть, вершиною мого зачудування був захід, гордо оголошений, як “Ярмарка української старовини” (“Ukrainian Antique Fair”), яка відбувся в Едмонтоні на початку літа. Ще знадвору через вікно побачивши на полицях асортимент української атрибутики ларькового типу, запідозрила недобре, але відступати було пізно. Не думала, що мене ще можна здивувати дешевим українським кітчем, який поширився і занапастив навіть наївних, незайманих (до приїзду перших представників четвертої хвилі), канадських украінців. Окрім суто українсько-китайського вишиваного непотребу (який до української автентичної вишивки має вкрай віддалений стосунок), були представлені для шанованої української, і не тільки, публіки: розписні хохломскі ложки, платкі павлопосадскі, матрьошки (асоційований член усіх місцевих українських фестів).

Але що мене безповоротно відправило в нок аут, то це футболки із зображенням собору Василія Блаженного. Дякувати, бодай, що не з кремльовським муром. Особливо гротескно виглядала на тлі того всього дівчинка, яка продавала українські сувеніри, збираючи гроші на наше військо, вона ж ще й потім мене вилаяла за посягання на матрошок і волонтерів, які їх туди примістили. “Бо яка різниця, головне, щоб був мир”. А ще, серед інших речей, які зазвичай дарують тим, кого особливо не люблять, там були статуетки-ляльки у не просто незрозумілих строях, а в костюмах таки краков’яка і краков’ячки. Я бачу лише одне пояснення: вірогідно, українська культура як явище сягає від Вісли і до Уралу. Стуктура, яка організовувала це дійство – не менше і не більше, як Альбертська рада у справах українського мистецтва (Alberta Council for the Ukrainian Arts).

Насправді важко уявити, за яким принципом перелічені речі потрапили на подію, в назві якої є слово “український”. Мене засмучує, хоч вже майже не дивує, що все менше здорово мислячих людей тут ототожнюють себе з цим означенням. Ця вся строкатість незрозумілого походження лежала поряд із рушниками та серветками, майстерно вишитими якимись чудовими людьми, і оте сусідство, як на мене, понижували їхню працю.

Особисто мені найбільш прикро від того, що я правдиве “Ukrainian art” бачу щоразу, коли мандрую околицями Альберти у пошуках українських церков. Те справжнє і глибинне українське мистецтво у всьому – в наївних народних розписах, у вишитті, у різьбленні. Його покидають на забуття, гниття, розтягання і загидження голубами у розвалених церквах.

Але проблема не в матрьошках, не у Мистецькій Раді, не у загальному несмаку, який презентується як “українське”, суть значно далі. Мене віддавна насторожує оця тенденція на хвилях патріотичного піднесення приплітати до українського все, що має вишиття, етноорнамент і віночок. Не все, що з вишитими квітами – українське, так само, як не все, що українське – якісне. Некритичність та нерозбірливість стали панівною формою мислення, охопивши всі ділянки життя – пересічність в політиці, пересічність в освіті, пересічність в культурі. І вже зовсім паскудно, що оце усе маскують патріотизмом, мовляв, “яке не яке, а рідне”, а отже – поза сумнівами та критикою.

Оприлюднення моїх вражень викликало жваве обговорення у Facebook, гострі дискусії і навіть погрози. Мене це тішить безмежно, бо означає наявність великої кількості небайдужих. З коментарів я виокремила дві ідеі, які вважаю доволі симптоматичними: “робимо, як можемо, хоч могли б дивитися телевізор” і “критикувати українське – це зрада”. Така собі політкоректність, тільки по нашому.

Перша – створює враження абсолютної недоторканності тих, хто що-небуть робить. Особливо, якщо в цьому заангажоване щось, що ширша українська громадськість сприймає з трепетом і благоговінням, щось із традиційного набору атрибутів справжнього українця. Годі було пояснити організаторам: якщо ти за щось берешся, то маєш бути готовий до критики, але це в тому випадку, якщо хочеш вдосконалювати свій продукт, а не просто робиш заради марнославства і модного тепер статусу “волонтера”. Особливо, якщо це стосується структури з такою гучною назвою, яка має до діла з поширенням інформації про українське мистецтво в українській громаді і поза її межами. Хто, як не такі структури повинні нести ідею про якісне, цікаве, вартісне українське? Але патріотичний натиск в таких випадках такий сильний, що не діють жодні аргументи, і за класичною схемою людина, яка не в стійлі – зрадник батьківщини.

Друга – відсутність самокритичності, на ґрунті таких приємних взаємних лестощів перетворить усе українське в ідейно-культурний суржик. Те, що тривалий час свідомо впроваджувалося для нівелювання української автентики, ідентичності, вочевидь, дало врешті результати.

Мені завжди соромно, коли я в різних середовищах українських емігрантів чую в’їдливі нарікання на переселенців з Індії, Сирії, Африки, та звідки завгодно, що привозять свої традиції і правила, всіх страшенно злостить чадра і полігамність. Але нікому не разить традиційний багаж українського переселенця – радянські підходи і спосіб мислення, згідно яких, “яка різниця, якось воно буде”, що передбачає мінімум зусиль, “бо я вже зробив, як вмів”.

Так мріється бачити в якості асоціативного ряду до слова український – динамічний, сучасний, конкурентний, розкутий, – замість, солов’їний, гостинний, обраний, священний, тобто, безапеляційний. Хочеться нових змістів (чи, бодай якихось змістів), нових бачень, хочеться правдивого, не замуленого, навіть, якщо той намул дуже патріотичний. Для цього варто спробувати оте українське не звужувати до власних уявлень, а підтягувати самого себе до і для пізнання українського – багатоманітного, неоднозначного, хоч це справді важче, ніж задовольнитися думкою “зробив, як вмів”.

На завершення повернуся до матрьошок. В Едмонтоні є скансен (Fort Edmonton Park), куди везуть геть усіх гостей і туристів, це наче музей історії міста з дуже високою відвідуваністю і справді цікавою концепцією. Єдиною згадкою про українських поселенців в цьому мультикультурному краї є оригінальна будівля української книгарні. Перша книгарня у великому, на той час, місті, з масою переселенців з різних країн і розмаїттям мов, була відкрита 1912 року українцем. Не м’ясарня, не броварня, а книжкова крамниця з читальнею. Всередині, поміж старих газет, раритетних українських видань, музичних інструментів, під суворим поглядом Шевченка з портрету – суцільні полиці матрьошок і ляльок у кокошниках. Коли я, задкуючи, виводила звідти свого шанованого гостя, із позиченими в сірка очима намагалася якось пояснити те засилля матрьошкок, зайшла група російськомовних туристів. Вони насмішкувато робили огидні коментарі, серед яких особливо болісними були ті, що не позбавлені слушності. Виходячи, один з них, звертаючись до іншого сказав: “Сатри, ничего своего не имеют, так матрешек у нас сп…и, хохлы.”

Свого часу одна пані, не просто собі продавчиня сувенірного мотлоху, а таки особа що розуміється на цінності автентики, принаймні, згідно займаної посади, на мої зауваження щодо неукраїнського асортименту крамниці іншого українського музею сказала: “Не вплітайте сюди політику, яка різниця…”