“Празька школа” – умовна назва українських поетів і письменників міжвоєнного двадцятиліття в еміграції, переважно у містах Подєбрадах та Празі в Чеській Республіці.
До “Празької школи” відносять творчість Євгена Маланюка, Юрія Липи, Юрія Клена, Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко, Олега Ольжича, Олени Теліги, Леоніда Мосендза, Юрія Дарагана, Олекси Стефановича, Наталі Лівицької-Холодної, Олеся Бабія, Андрія Гарасевича, Максима Гриви, Івана Ірлявського, Ірини Наріжної, Максима Чирського та інших. Деякі з них жили у Варшаві до кінця Другої світової війни (Ю.Липа, Н.Лівицька-Холодна), у Мюнстері (Ю.Клен). О.Ольжич та О.Теліга загинули від рук фашистів, Ю.Липа — енкаведистів.
Представники “Празької школи” — це передусім поети, покликані у літературу бажанням оповісти про себе і свій час. Лірика була для них формою самовираження, швидкого реагування, а проза — глибшого осмислення, багатогранного відтворення життя. Тому й намічався у письменників перехід до прози, у чомусь схожий і відмінний водночас: для одних — це віднайдення свого “Я”, для інших — пошуки нових амплуа, ще для інших — наслідок розчарування у можливостях самовираження. Л.Мосендз, скажімо, спочатку визначився як прозаїк, лише потім як поет; Ю.Липа, навпаки, розчарувавшись у ліриці та у можливостях самовираження, став прозаїком. Ю.Клен залишив “сліди” саморуху: зразки прозопоезії, а Н.Лівицька-Холодна знайшла себе у ліриці і не зрадила Ерато до кінця життя.
Основу “Празької школи” складали вчорашні учасники визвольних змагань 1917–1921 pоків, інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об’єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури. У травні 1922 року гурток таборових письменників (Ю.Дараган, М.Селегій та ін.) провів організаційні збори і разом із літературно-мистецьким товариством “Вінок” прийняв програму журналу “Веселка” (1922-1923). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю.Дарагана та Є.Маланюка.
Після того як Польща почала надто неприязно ставитися до українців, більша їх частина подалася до Чехословаччини. Адже тут, у Празі, діяли Український вільний університет при Карловім університеті, Український педагогічний інститут ім.М.Драгоманова, у Подєбрадах — Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися Є.Маланюк, Н.Лівицька-Холодна, Ю.Дараган, О.Теліга, О.Ольжич, О.Лятуринська та ін. Це були українські письменники-емігранти або діти колишніх емігрантів, які сприйняли поразку національної революції 1917 року як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О.Олесь, М.Вороний, В.Самійленко та ін.). Микола Ільницький недарма назвав їх поетами “трагічного оптимізму”. Вони формувалися на межі українського та європейського світів, тобто під впливом західної культури та стимульованої ними історичної пам’яті рідного народу. На підставі цього й виникла їхня історіософічна (тобто, позначена мудрістю історії) лірика.
“Празька школа” не мала ні статуту, ні програми. Тому ставлення до цієї назви — неоднозначне. Є.Маланюк, Н.Лівицька-Холодна заперечували існування даної групи. Однак, попри їхні суб’єктивні твердження, вона все-таки була, проявлялася у творчих рисах, спільних для її представників: яскравий неповторний історіософізм, вольові імперативи, націотворчий пафос, переважно стильовий синтез їхньої лірики.
Деякі “пражани” друкувалися на сторінках часопису “Вісник”, редагованого Д.Донцовим, тому їх називали ще “вісниківською квадригою” (лат. quadriga — четвірка коней, запряжена водноряд): Є.Маланюк, О.Ольжич, О.Теліга, Л. Мосендз. Пізніше до них приєднався Ю.Клен. Вони, поділяючи націоналістичні погляди Д.Донцова, полемізували з ним, зокрема щодо вивільнення мистецтва з-під ідеологічної заангажованості (Є.Маланюк, Н.Лівицька-Холодна та ін.), щодо національної традиції (Ю.Липа).
За україномовну Україну.
