Важливою складовою українського державного будівництва в 1917-1921 роках була дипломатична діяльність. Першим дипломатичним досвідом Української Центральної Ради стали переговори з російським Тимчасовим урядом про автономний статус України у травні 1917 р. Вони закінчилися безрезультатно і стали поштовхом до проголошення I Універсалом автономії України. Прообраз зовнішньополітичного відомства – Генеральне Секретарство міжнаціональних справ, згодом реорганізоване у міжнародних справ. Першим міністром міжнародних справ УНР був історик та дипломат Олександр Шульгин. Протягом 1917-го відбувалися переговори лідерів Центральної Ради з військовими місіями Антанти, які завершилися визнанням Парижем і Лондоном УНР де-факто, але не де-юре.
9 лютого 1918 українська делегація на чолі з Олександром Севрюком підписала у Бересті мирний договір з Німеччиною та її союзниками. Берестейський договір став першим міжнародним актом визнання Української Держави і першим мирним договором Світової війни.
Міністерство закордонних справ Гетьманату на чолі з Дмитром Дорошенком розвивало відносини передусім із союзними Німеччині та нейтральними державами. Посол у Відні В’ячеслав Липинський відстоював українські права на Холмщину, передбачені Берестейським договором. Делегація на чолі з Сергієм Шелухіним вела перемовини про кордони з радянською Росією. 4-18 вересня 1918 р. відбувся візит гетьмана Скоропадського до Берліна, де пройшли плідні переговори з імператором Вільгельмом ІІ та рейхсканцлером Георгом фон Гертлінгом.
Дипломатична діяльність Директорії УНР відбувалася у вкрай несприятливих умовах, адже переможна Антанта надавала перевагу ворогам УНР – Польщі та “білій” Росії. Щоб переломити цю негативну тенденцію, у січні 1919 р. сформовано Делегацію об’єднаної УНР на Мирову конференцію в Парижі. Її члени на чолі з Григорієм Сидоренком прагнули використати цю міжнародну асамблею за підсумками Першої світової війни, щоб домогтися визнання України та її кордонів, отримати військову допомогу проти більшовиків.
Проривом із міжнародної ізоляції стало укладення Варшавської угоди 21 квітня 1920 р. Ціною територіальних поступок голова української делегації Андрій Лівицький домігся визнання та військової підтримки УНР Польщею. Впродовж 1917-1921 рр. була створена і діяла мережа дипломатично-консульських установ України. За кордон відряджали надзвичайні дипломатичні місії, вдома приймали послів і консулів. Українські посланці були в Австрії, Азербайджані, Бельгії, Болгарії, Бразилії, Ватикані, Великій Британії, Греції, Грузії, Данії, на Дону, в Естонії, Італії, Канаді, на Кубані, в Латвії, Нідерландах, Німеччині, Османській імперії, Польщі, Росії, США, Угорщині, Фінляндії, Чехословаччині, Швейцарії, Швеції, Югославії та інших країнах.
“Гарматна війна закінчилася, одначе заведення справедливості, переміна границь і освободження поневолених народів доперва начинається…”
Газета “Український голос”, 1918 рік, № 49
“Багато ворожих настроїв мається у світі супроти повстання нової держави – трудно віднайти собі місце поміж старих націй, отже ці труднощі треба поборювати. А ще гіршим нашим ворогом, ніж цей консерватизм, була, особливо у 1919 році, повна неосвідомленість в українських справах світової дипломатії. Гірше того, вона була поінформована, але фальшиво з рук ворогів наших. Яку колосальну працю протягом 15 років мусили ми за кордоном проробити, щоб поборювати неправду, злісні інформації, щоб учити іноземців, що український народ існує і хоче бути самостійним”.
Із книги Олександра Шульгина “Без території”
Джерело: memory.gov.ua