Репортаж із найпопулярнішого для зимового відпочинку американців штату, де живуть мормони і розташовані унікальні національні парки.
Юта настільки відрізняється від решти американських штатів, що це ніби інша країна. Більшість населення штату належить до специфічної Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів. Її парафіяни, відомі як мормони, зобов’язані дотримуватись морального кодексу: утримуватись від дошлюбних стосунків, спиртних напоїв, тютюну, навіть кави і чаю, провадити місіонерську діяльність. Все ж найвідомішою практикою мормонів була полігамія, яку відмінили лише в кінці ХІХ століття. Але викоренити цю традицію виявилось непросто; багатоженство і досі практикують деякі секти, які відкололись від мормонів. Вони посилаються на авторитет засновника церкви Джозефа Сміта, який мав понад сорок дружин.
Релігійні приписи знайшли відображення і в законах штату, чи не найсуворіших у США. Скажімо, міцність пива не повинна перевищувати 4%, тож багато імпортних видів напою тут заборонені. Такий стан речей стимулює місцевого виробника, який бере оригінальністю. Чого варта лише назва „Полігамія“, ілюстрована зображенням чоловіка в оточенні кількох жінок і підписана „Для чого обмежуватися однією“ (з підтекстом пляшкою).
Ще одна унікальна риса штату — його марсіанські краєвиди з барвистих скель химерної форми чи величезної рівнини висохлого соляного озера Бонневіль, на якій періодично встановлюють рекорди швидкості. Більшість штату — високогірна пустеля, захищена від опадів горами на півночі, де й випадає найбільше снігу. Тут, зовсім поруч зі столицею штату Солт-Лейк-Сіті, і розташовані найпопулярніші в країні лижні курорти. Місцевий — сухий пухнастий — сніг називають „найкращим снігом на Землі“.
Але мене більше цікавили національні парки Юти: „Каньйонлендс“, „Арки“, „Капітол Ріф“, „Брайс Каньйон“ і „Зайон“, які утворюють так зване золоте кільце. Та спершу я потрапив у знамениту Долину Монументів, розташовану на території навахо. Як і індіанців племені юта, на честь якого названо штат, білі переселенці ще в середині ХІХ століття успішно загнали навахо в резервації, розташовані на найгірших землях. Але це лише з точки зору землеробства та скотарства, бо коли через багато років це місце відкрили для себе туристи, індіанці, особливо не напружуючись, почали непогано на них заробляти. У перетворенні Долини Монументів на культове місце ключову роль відіграв Голлівуд. Саме тут знімали силу-силенну вестернів, а також такі фільми, як „Назад у майбутнє“ і „Форрест Гамп“.
Під’їжджаючи до парку, я дивувався машинам в оранжевій багнюці, які траплялись мені на шляху. Лише в Долині Монументів зрозумів причину. Через парк проходить ґрунтова дорога завдовжки 27 км, яку індіанці спеціально не ремонтують, щоб спонукати відвідувачів пересідати на екскурсійні позашляховики, виклавши від $40 до 100 з особи. Не на того напали: я не зрадив свого „Деу“: буксував у ямах, повних багнюки, з розгону брав круті схили, а під кінець маршруту машина виглядала не гірше від тих, які я бачив на шляху до парку. Але воно було варте того: величезні скелі з оранжево-червоного пісковика, які височіли над пустельною рівниною, вкритою снігом, справляли незабутнє враження. А назви які: Замок, Рукавички, Піонерка, Три Сестри, Око Сонця, Вухо Вітру…
Перший національний парк — „Каньйонлендс“, що в перекладі означає „Земля каньйонів“. Каньйонів на величезній площі (1366 км2) і справді багато. Парк складається з трьох частин: Острів у небі, Голки та Лабіринт. Перша розташована на високому плоскому плато, наче острові, Голками називають високі вузькі скелі, а назва Лабіринт, мабуть, не потребує пояснень. А ще я там бачив „гриби“ — скелі у вигляді „шапок“ на ніжках, 5-кілометровий метеоритний кратер віком 170 мільйонів років, камінь „Газета“, який індіанці впродовж 14 століть, починаючи від І ст. н. е., розмалювали сотнями зображень тварин, людей, якихось рогатих істот і абстрактних символів.
Ще більше вразив розташований поруч парк „Арки“. При в’їзді на вершині кам’яної колони якимось дивом тримається багатотонний валун. Підходити до нього лячно, але бажання зробити цікаву світлину врешті переважають страх. Здається, колись тут жили велетні. Ось Три Пліткарки закам’яніли, обговорюючи своїх сусідів, важко Марширують Чоловіки, піднімаючись вгору, а за цим всім спостерігає Чорний Ангел.
Найвідоміші об’єкти парку — природні арки, яких тут понад 2000! Арки постійно формуються і руйнуються в результаті ерозії. Одна з найбільших арок, Стінна, завдовжки 22 м, обвалилась невдовзі після того, як я під нею пройшов. У Райських Садах скелі схожі на закам’янілі дерева. Звідти потрапляю у Сади Диявола. Пейзажна арка при вході у „Сади“ — найдовша (88 м) і така тонка, що здається, ось-ось обвалиться, тобто довалиться, бо значна частина її уже зруйнувалась 20 років тому. Шлях до двоповерхової арки „Подвійне О“ лежить по вузькому кам’яному хребту. Сніг робить його досить слизьким. Вперто іду вперед, час від часу переходячи на всі чотири, і таки досягаю мети, щоб на самоті насолодитися фантастичними краєвидами каньйонів, які обрамлені масивною аркою. А на десерт залишаю найвідомішу й найвишуканішу Делікатну арку, символ американського Дикого Заходу. Перед заходом яскраво-оранжева арка, що на краю провалля, палає вогнем на тлі синіх гір.
Далі шлях лежить на захід до парку „Капітол-Ріф“, розташованого довкола згину земної кори завдовжки 160 км. Не такий туристичний, як інші, — за два дні тут я зустрів лише одну пару, — своєю красою парк не поступається іншим. Вже при в’їзді мене зустрічає велика група чорнохвостих оленів. Коли я підходжу ближче, вони не втікають, а лише піднімають голови.
Дорога петляє в середині каньйону, а тоді починається пішохідний „Шлях піонерів“ (першопрохідців, тобто), які позалишали тут свої автографи. Тепер ці надписи становлять історичну цінність, а от для сучасних охочих увіковічнити своє ім’я на камені передбачено штраф — $250.
Парк „Брайс-Каньйон“, розташований на висоті 2020-2775 м, — найвищий з усіх, тому взимку тут досить холодно. Зігріває душу лише назва містечка Тропік, де й вирішую заночувати. Та коли зранку температура сягає -20°С, починають закрадатися підозри в доречності цієї назви. „Брайс-Каньйон“ відомий, перш за все, своїми колонами з м’яких порід, вкритих більш твердою „шапкою“. Цілий їх амфітеатр довжиною 19 і шириною 5 км відкривається з оглядової Точки Натхнення. Краєвид звідси і справді надихає, особливо на сході та заході сонця. Згідно з легендою місцевих індіанців, колони — це люди, яких підступний койот перетворив на камені. Звідти спускаюся в середину каньйону. Тут між каменів звиваються повзучі стовбури остистої сосни. Ці дерева — найдавніші мешканці планети. Деякі з них старші навіть за піраміди!
Після „Брайс-Каньйону“ думаю, що тепер мене нічого не здивує, але останній парк „золотого кільця“, „Зайон“, вражає ще більше. Недаремно він найпопулярніший у штаті (щороку його відвідує близько 2,7 млн. чол.). Хтось із філософів порадив відвідувати „Зайон“ лише у зрілому віці, інакше усе, що побачите опісля, видаватиметься вам прісним. Але, розуміючи, що мені, швидше за все, не вдасться сюди повернутися, ігнорую пораду філософа. Майже всі дороги та стежки парку пролягають в середині каньйону завдовжки 24 км і завглибшки 800 м. (Чи не тому він справляє таке сильне враження?). А щоб побачити всю цю красу зверху, потрібно вилізти на одну з довколишніх гір. Для найбільших авантюристів існує маршрут довжиною 9 км, який веде на верхівку майже прямовисної скелі заввишки 1800 м. Вона називається Посадковий Майданчик Ангелів, бо раніше вважали, що лише ангели можуть споглядати звідти райські краєвиди. Обледенілий крутий підйом не для слабкодухих, але, перевіривши лінію життя на долоні, рушаю вперед, підтягуюсь за завбачливо поставлені стовпчики з ланцюгами і стараюсь не дивитися по сторонах. А під час спуску, ковзаючи і звисаючи над прірвою на ланцюгах, не раз згадую, що хіромантію багато людей вважають псевдонаукою…
Автор: Павло Кузик
Джерело: Високий Замок
