Похмурий ранок 29 (16) січня 1918 р. під ст. Крути українські війська готувалися до бою. Загальне керівництво військами, зосередженими на станції, здійснював начальник 1-ї військової школи сотник Ф. Тимченко. Його штаб розташовувався в ешелоні, що стояв на самій станції та до якого було причеплено окремий вагон з набоями.
За кілька сотень метрів перед станцією зайняли позиції українські підрозділи. Ліворуч від залізничного насипу розташувалися студентська сотня та вояки куреня Смерті, праворуч — юнаки військової школи. Студентська сотня була поділена на чотири чоти по 28—30 осіб. Три чоти розмістились на позиція і почали споруджувати шанці. Одна чота Студентської сотні залишилася в якості резерву на станції. Крайній лівий фланг Студентської сотні прикривали рештки куреня Смерті. Ці підрозділи були підкріплені кількома кулеметами зі складу юнацької школи. Загальне керівництво лівою ділянкою фронту обійняв командир Студентської сотні, студент Українського Народного університету штабс-капітан Омельченко.
Праворуч від залізничного насипу зайняли позиції 1-ша, 2-га та 3-тя юнацькі сотні 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького — разом до 180 старшин та юнаків. У резерві на станції залишилась 4-та юнацька сотня — 60 юнкерів.
Напередодні бою на ст. Крути з Києва прибув паротяг з залізничною платформою, на якій було встановлено гармату. Командиром цієї гармати був старшина полку ім. Б. Хмельницького С. Лощенко. Платформа з гарматою зайняла позицію на залізничному торі між лівим та правим флангами українських військ.
Начальником всього фронту — як лівого, так і правого флангу, був командир пішого куреня 1-ї Української військової школи сотник А. Гончаренко.
Загалом у Крутах перебувало близько 420 студентів, гімназистів та юнаків, які мали на озброєнні 8 — 10 кулеметів та одну гармату на залізничній платформі.
Проти них радянське командування зосереджувало досить значні сили. По-перше, це була т. зв. полтавська колона 1-ї «армії» П. Єгорова, яка нараховувала 1300 багнетів, по-друге — 2-га «армія» Р. Берзіна – понад 3500 багнетів, нарешті – підрозділи з 3-ї «армії» Кудинського — майже 800 багнетів. Безпосередньо під час бою на допомогу цим військам прибув з Олександрівська 1-й Петроградський зведений загін. Отож радянські війська у кілька разів чисельно переважали захисників Крут. Наступ більшовиків почався зранку 29 (16) січня 1918 р. на лівому фланзі (проти студентів) наступали матроси-балтийці та сибіряки з «армії» Р. Берзіна. Правий фланг, де знаходились юнаки, атакували червоногвардійці зі складу загонів П. Єгорова.
Кулемети студентів та юнаків стріляли дуже влучно. Гармата С. Лощенка била по тилах ворожого розташування. Радянські війська мали надзвичайно важкі втрати. Солдати-сибіряки повернули назад і за мітингували, відмовляючись іти у новий наступ. У цей час гарматна батарея Р. Берзіна, що до того часу досить невдало била по території перед позиціями українських військ, перенесла свій вогонь на саму станцію. Це спонукало Ф. Тимченка відвести свій потяг, до якого було також причеплено вагон із набоями, за кілька кілометрів від станції у напрямкові Києва.
Більшовицькі лави, втрачаючи вбитих та поранених, уперто просувалися вперед. Частини, що відходили до тилу, замінялись новими загонами. Поступово в оборонців почали закінчуватись набої, і сотник А. Гончаренко наказав С. Лощенку наздогнати потяг та привезти на позиції набої. Паротяг з гарматною платформою залишив фронт. Помітивши це, більшовики перейшли у черговий наступ.
На позиціях студентів та юнаків почали замовкати кулемети – перегріті на морозі вони швидко псувались. У цей час петроградські червоногвардійці з 1-го Петроградського загону, а також замоскворецька та тверська червоні гвардії почали рішучий наступ на правий фланг, де знаходились юнаки, на поле бою прибув і панцирний потяг матроса Полупанова, який впритул став обстрілювати ст. Крути. За таких обставин сотник А. Гончаренко віддав наказ студентам і юнакам відступати. Але правий і лівий фланги були розділені між собою залізничним насипом, по якому вже курсував ворожий панцирний потяг, тому вчасно наказ про відступ отримали лише сотні 1-ї Української військової школи.
Червоногвардійці запекло переслідували юнаків. Комісар замоскворецької червоної гвардії С. І. Моісєєв так описав ці події: «Задача взять Крути — узловую станцию между Бахмачем й Нежином – била возложена на Московский и Тверской красногвар-дейские отряди. Здесь многим довелось проверить свою стойкость под огнем врага.
Вьітянувшись длинной вереницей теплушек, наш состав медленно приближался к станции Крути. Около откритых дверей вагонов толпились красногвардейцы с винтовками в руках, готовие каждую минуту начать перестрелку с противником. Впереди – бронированний вагон. Установленное на нем трехдюймовое орудие вело редкий огонь. Так ми й продвигались вперед, пока не встановились перед разобранными неприятелем рельсами. Дальнейшее наступление решили вести стрелковой цепью.
Перед нами лежало открьітое поле. Красногвардейцы випрыгивали из теплушек. Новенькая воєнная форма на многих смотрелась неуклюже, шинели топорщились. Руки, еще не привикшие коружию, неловко держали винтовки. Но все в бойцах дишало задаром й отвагой.
— Цепью, так цепью!.. Даром, что в цепи не ходили, а белогвардейскую сволочь все равно расколотим!
Таково било общее настроение.
Бойци проворно спускались с високий железнодорожной насипи, направляясь в лощину, которая тянулась параллельно линии неприятельских окопов, преграждавших пути к станции Круты.
Мы продвигались перебежками: ложились й вновь устремлялись вперед. Браг вел артиллерийский й ружейно-пулеметний огонь.
Красногвардейцьі, как й било уславлено, не откривали огня с дальнего расстояния. Бойцьі сами пресекали попитки соседей начать стрельбу без команди:
— Не стреляй! Патронов мало! <…>
Все шло более или менее организованно, пока красногвардейцьі не заметили движения в стане противника. Тут многие открили беспорядочний ружейний огонь. <…>
Со сторони станции донесся грохот сцепляемих вагонов, й тотчас в небе расстаял дим уходящего паровоза. Красногвардейци поняли, что враг спасается бегством. Без всякой команди бойци бросились вперед. Все переметалось, районние подразделения перепутались: вперемешку с замоскворецкими бойцами устремились вперед краснопресненцьі й рогожци. Красногвардейцев охватил могучий порив. Люди сами стихийно избирали главное направление: центр неприятельских окопов й железнодорожную станцию.
— Держи белогвардейскую сволочь! Не давай садиться! Бей буржуєві.. Ура-а!..
Красногвардейцьі стреляли на бегу. <…>
Как буря, мчались бойци вперед, — надвигалась неудержимая лавина, готовая смести на своем пути любое препятствие!
Если би у врага сохранилась решимость к борьбе, то в степи перед Крутами на месте красногвардеиских отрядов осталось би кровавое месиво. Но, к счастью для нас, юнкерский заслон, оставленний в окопах, бил полностью деморализован нашим штурмом. Юнкера прекратили огонь й, висипав серой массой из окопов, что бьіло духу бросились к станции.
Миновав пристанционньїе дома, ми вибежали на железнодорожние пути. Но догнать юнкеров не смогли й увидели лишь последние вагони поезда, скрившиеся за поворотом. Захватив Крути, красногвардейци стали тщательно осматривать станцию й поселок. Они уже знали, что при взятий города нужно прежде всего убедиться, нетли тайных складав оружия, не спряталась ли где-нибудь кучка белогвардейцев.
Не прошло й десяти минут, как бойцьі уже привели двух офицеров. Не успев удрать, те спрятались на станционных задворках. Угольная пиль й грязная солома никак не гармонировали с их холеными лицами й шинелями из дорогого сукна. Белогвардейцы били перепуганы й заискивали перед конвоирами, которие смотрели на них с нескриваемьім презрением, но не произносили ни звука.
— Что-то вчера не такие бьіли, господа офицеры! — раздался певучий, насмешливьш голос молодой украинки, вьішедшєй из укрытия.
— на станции стали скапливаться местные жители. Появилась какая-то пожилая женщина с заплаканными глазами, сверкающими ненавистью. Она рвалась к офицерам й пронзительно кричала:
– Убийцы! Убийцы!»1.
Досить достовірні та надзвичайно докладні спогади про бій під Крутами залишив один з кулеметників Студентської сотні, який підписався Б. С-ко. (Його записки друкувалися лише одного разу — влітку 1918 р.)
«Настав день, котрий стоїв дуже багатьом жовнірам надто дорого, це наступила середа. Надзвичайну варту з бойової линії зняли, залишивши на кожному фланзі чоловік по 30. Пощитали свої сили. Нас з юнкерами було чоловік 250. Вільних козаків з 100 чоловік та кавалерії чоловік з 60. Оце і вся сила відряда “действующаго на Слободской Украине”, як голосно писали тоді газети. З ранку послали кавалерію на розвідку, чоловік 50, а сами спокійненько гуляли собі по станції, по перону.
Довго розвідка не верталась, нарешті годині о 2 дня вернулося чоловік 2-оє, куди ж решта ділося — не відомо і сказали, що большовики наступають. Як я почув це, то чомусь мені майнуло в голові “пропав обід! Та ще й з м’ясом”. Знову счинився шарварок, знову безглуздя, знову всі хлопці більш, як половина, пішли на линію, маючи по 1-й обоймі набоїв. Ніхто не звернув уваги на те, що штабний потяг дернув зі станції аж закурило!!! з штабних залишилося щось двоє офіцерів-артілєрістів та наш сотник, на штабному потязі поїхало кілька і юнкерів, до штабу кинулися в середині бою за інструкціями, але його і слід простив. Годині о 4-ій вернулася наша розвідка (січовиків і юнкерів) і зробила доклад, що большовики накопляються біля роз’їзда, а фланги большовиків вже наступають. Всі чекали, знали, що через кілька хвилин почнеться діло. Сотник куріня “Студентів-Січовиків” увесь час був на лівому фланзі і надавав енергії своїм хлопцям, на правому фланзі стояли юнкера і кілька кулеметів (щось біля 3-х). Годині о 5-ій на Пліски виїхала платформа і почала стріляти в большовицьке розташування. (Як потім оповідали, наш артілєрійський вогонь наробив багато клопоту большовикам, котрі стояли в Плісках). Пригадую і досі, як увесь час героїчно вів себе артілєрійський офицер у блакітно-жовтому військовому картузі. Стріляв він надзвичайно мітко і швидко. Гомін його гармати не стихав ні на хвилину. О початку шостої години на лівому фланзі почали цокать рушниці все частіш і частіш. “Пішла баталія”, подумав я, напруживши свою увагу. Відразу різко затахкав ручний кулемет “Люіс” кулеметчика з сотні студентів. Чутно було, що стріляв кулемет дуже добре, роблячи перерви тільки тоді, як перемінявся зарядний діск. Я, як подивився на сторожову хатку, де сидів з Люісом та цокав кулеметник, то аж завидно стало. Артілєрія ж увесь час гупала скажена: раз-поз-раз!… Але, як почався бій, то большовицька артілєрія змовкла, стріляла увесь час тільки наша.
Від одного кулемета до другого бігав наш кулеметний начальник п. Горошко, дивлячись, чи всі на містах. Але, хоча раніш біля кожного кулемета було по 3 чоловіка, тепер залишилося по двоє. Зненацька і на нашому фланзі почали лупати постріли.
Десь аж на самому краю залопотів кулемет “Шварцлозе”: токо-токо-токо-токо-токо-токкххх. І в умі я замічаю, що погано стріляє, задержки. Дивлюся все таки на той бік, де стріляють. Бачу… З ліса виринають чорні точки. Ближче і ближче. Нарешті я не витерпів і надавив курок. Та-та-та-та!!! Зацокотав кулемет. Випустив кілька патронів. Бачу “недольот”. Беру кроків на 200 нижче і знову стріляю. Видно, що попадаю. Чорні точки тут зникли. Видно добре, що залегли. Перестав стріляти, знову почали бігти. Випустив кулеметну стрічку патронів в 200. Еге!!! Думаю, погано!!! Вистріляв щелентуна большовиків; давай відступати! Большовикам, видко, не подобалось, що ми беремо з собою кулемет, бо вони почали усиленно цокати з вінтовок. Пробіг я з своїм помішником кроків 200—150, знову стали, випустили ще одну ленту. Ворог заліг, ховаючись від куль, ми, вистрілявши ленту, побігли далі, по напрямку до вагонів, тягнучи за собою кулемета, котрий танцюючи по шпалах страшно боляче відбивав нам руки. Люде все біжать, як несамовиті. Кричу: поможіть кулемета тягнуть! Куди там! Ніхто нічого й не чує.
Так сяк добрели до вагонів, коли бачимо, що лівий фланг тільки почав отступа-ти! “Пропали!..”подумав я, бачучи, що вони прямують на станцію, котру вже зайняли большовики, розбивши наш правий фланг (майже третя частина право-фланговців була побита й поранена). “Чого ж лівий фланг не відступав відразу?” запитав я одного з офіцерів. Бо наш штаб утік і ми не мали зв’язку, на станції почалася маленька стрілянина; большовики, зайнявши станцію, почали обстрілювати наш потяг. Січовики, котрі пішли в обхід станції з самого краю лівого флангу, донесли, що ті, що пішли прямо на станцію, попалися вже в полон большовикам. Нарешті, зібрали всіх людей, котрі вийшли з крутського бою так чи инак живими, і ми почали відступати, стріляючи з вікон вінтовками (бо як не треба, то патрони вже найшлися).
Так кінчилась наша бійка під Крутами, без патронів у наших людей, котрі клали своє життя за Україну, за волю»2.
Відступаючи з поля бою, юнаки 1-ї Української військової школи врятували не тільки свої кулемети, але й винесли всіх поранених і тіла забитих товаришів, їх переслідували червоногвардійці та ворожий панцирний потяг, який, випередивши червоногвардійців, швидко увірвався на ст. Крути. З вагонів панцирного потягу на платформу вискочили матроси й одразу кинулися на чоту зі складу Студентської сотні, що була на станції, та вмить роззброїли її. Також матросам вдалося захопити кількох поранених зі Студентської сотні та її командира — сотника Омельченка. Решта Студентської сотні, а також вільні козаки та вояки куреня Смерті обійшли ст. Крути, і, користуючись сутінками, невдовзі приєдналися до ешелону, де на них уже чекали юнаки 1-ї Української військової школи.
Усього до полону потрапило 36 старшин, студентів та гімназистів (включаючи тих двох старшин, про яких згадував у своїх спогадах комісар С. І. Моісєєв). Доля їх була такою:
— 6 поранених із числа вояків Студентської сотні та 1 гімназист, що виявився сином машиніста, який возив членів українського радянського народного секретаріату, було відправлено на лікування до Харкова (всі вони вижили);
— 27 полонених студентів та гімназистів, включаючи сотника Омельченка, було трохи згодом розстріляно прямо на ст. Крути;
— 2 старшин (один з них — прапорщик Павло Кольченко, інший, можливо – прапорщик Костянтин Велігорський) були як трофеї забрані червоногвардійцями та матросами, замучені, а їхні понівечені тіла викинуті на залізничному перегоні в районі Ніжина. Рештки П. Кольченка було знайдено у березні 1918 р. та перепоховано разом з тілами 27 розстріляних на Аскольдовій могилі у Києві. Рештки К. Велігор-ського було віднайдено значно пізніше.
Фактичні втрати українських військ під Крутами були такими:
Студентська сотня:,
забитих у бою — 10-12;
розстріляних та замордованих — 29;
поранених — 30-35;
полонених — 7.
Разом: 76-83 вбитих і поранених студентів та гімназистів.
1-ша Українська військова школа:
забитих — 8-10;
поранених — 25-30.
Разом: 33-40 вбитих та поранених юнаків.
Втрати куреня Смерті та вільних козаків невідомі.
З числа загиблих та розстріляних студентів і гімназистів відомі прізвища лише 20. Це студенти Українського Народного університету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сірик, Омельченко (сотник); студенти Київського університету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андріїв; гімназисти 2-ї Кирило-Мефодіївської гімназії Андрій Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григір Пінський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).
Втрати більшовицьких військ під Крутами були значними, але точна цифра невідома.
1-ша Українська військова школа ім. Б. Хмельницького та рештки Студентської сотні відступили до ст. Бобрик, де 30 (17) січня 1918 р. з’єдналися з Гайдамайцьким кошем Слобідської України С. Петлюри.
Тинченко Ярослав. Українські збройні сили березень 1917 р. – листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії): наукове видання. – К.: Темпора, 2009. – С. 81-86
Джерело: kruty.org.ua
