Одним із найбільш загадкових місць Нового Заповіту є Друге послання до солунян. У цьому посланні св. ап. Павло, зокрема, веде мову про воцарювання Антихриста, яке має передувати Другому Пришестю нашого Господа. Апостол пише: “Нехай ніхто жодним способом вас не бентежить. Бо спершу настане відступництво й об’явиться чоловік безбожний, син погибелі, той супротивник, який виноситься понад усе, що зветься Бог чи святощі, до такої міри, що сяде сам у храмі Божім і видаватиме себе за Бога. Хіба не пам’ятаєте, що коли я був між вами, я говорив вам про це? І тепер знаєте, що його стримує об’явитися у своєму часі. Так, тайна беззаконня вже тепер діє. Але перше той, хто його стримує, буде усунений, і тоді об’явиться беззаконний” (2 Сол. 2, 3-8).
Отже, з цитованого фрагменту довіюємось, що існує хтось або щось, що стримує прихід Антихриста. “Той, що стримує”, грецькою катехон (κατέχων), якраз і є найпроблемнішим моментом цього тексту. Коментуючи послання апостола, св. Іван Златоустий пише: “Будь-хто може справедливо запитати, передусім, що таке катехон, а потім — чому так незрозуміло говорить про нього Павло?”
Тлумачачи відповідний фрагмент послання, богослови по-різному пояснювали зміст поняття “катехон”. Одним із основних напрямів розтлумачення є ототожнення катехону з політичною владою: катехон — це політична влада, існування якої не допускає остаточного приходу Антихриста.
Інститут християнської держави бере свій початок від навернення імператора Костянтина. Проте тогочасній Римській імперії уже не судилося відіграти повноцінну роль катехону. Занадто хворою вона була, щоб справитися з цією роллю. Інститут християнської держави адекватним чином втілюється в життя уже після падіння Риму — на розвалинах Римської імперії виникають християнські монархії молодих європейських народів.
Варто розуміти, що завданням християнської держави не є побудова “раю на землі”. Одначе, не ставлячи перед собою таку мету, християнська держава має докладати максимум зусиль, аби поставити Град Земний на службу найважливішій справі — справі повернення людей до Граду Небесного. А своєрідною програмою-мінімум християнської держави є не дати земному існуванню людини перетворитися на пекло. Власне, це функція будь-якої влади, якщо це дійсно влада, а не свого роду антивлада (те, що видає себе за владу, але не є нею за своєю сутністю, не є носієм принципу влади). Влада, словами ап. Павла, “недарма меч носить, вона Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло” (Рим. 13, 4). Репресивність є однією із найважливіших сутнісних ознак істинної влади, і саме репресивність дозволяє політичній владі виконувати функцію катехону.
Звернімо увагу на те, що в цитованому фрагменті апостол категорично заявляє: “тайна беззаконня вже тепер діє”. Це значить, що Антихрист до свого безпосереднього, повноцінного втілення вже діє в людській історії. В Посланні св. ап. Івана говориться, що дух Антихриста вже діє у світі (1 Ів. 4, 3). Катехон — це те, що протистоїть цього духові, перманентно поборює його.
Деградація християнських монархій, а потім і їхнє знищення означало ослаблення катехону і поступове втілення і воцарювання Антихриста. Цей процес був розтягнутий на не одне століття. Поворотною точкою у процесі деградації європейських монархій стало правління французького короля Філіпа IV Вродливого (1268-1314) — того, який спробував поневолити Церкву, підпорядкувати її світській владі (Авіньйонський полон Пап), того, який знищив орден тамплієрів, того, який задав імпульс перетворення монархії органічної в монархію абсолютистську. Далі було становлення цієї абсолютистської монархії, виродження аристократії, зараження її духом антихристиянської філософії, вибух Французької революції наприкінці XVIII ст., переможна хода лібералізму у ХІХ ст. і т.д.
Паралельно Антихрист здобував собі владу у людських умах, втілювався у розвитку європейської думки. Тут однією з найважливіших відправних точок став гуманізм, що бере свій початок з Італії XIV ст. “Син погибелі”, як говорилося у цитованому фрагменті, “сяде сам у храмі Божім і видаватиме себе за Бога”. Гуманізм спрямував людство на шлях “сина погибелі”, витіснивши Бога із центру світогляду, і поставивши на Його місце саму людину. Абсолютна більшість подальших світоглядних збочень включно з радикальним лібералізмом наших днів є плодами гуманізму — людської нахабності ставити себе на місце Бога.
Чи означає зникнення християнських монархій повне зникнення катехону? Чи означає це, що той, хто стримує прихід Антихриста, уже “усунений”? Ні. Бо, хоч традиційні монархії були знищені, існували сили, які з більшим чи меншим успіхом, виграючи чи навіть програючи, чинили опір процесам утвердження Антихриста. У відповідь на Французьку революцію вибухнуло Вандейське повстання. Після падіння монархії в Іспанії розпочався повноцінний Хрестовий похід, підсумком якого стало правління генерала Франко. Українці, які, аби стримати наступ більшовицьких орд, йшли до дивізії “Галичина” або чинили опір комунізму в загонах УПА, також виконувати роль катехону.
Сьогодні спротив Антихристу мінімальний. Озирнувшись навколо, ми бачимо новітній Вавилон, демоліберальну глобалістську блудницю. І, здається, справджуються слова з Одкровення, сказані про цю блудницю: “вина шаленства її розпусти напилися всі народи, і царі землі з нею блудили, і купці землі від сили її збагатилися” (Од. 18, 3), бо ж зараза лібералізму дійсно розповзлася на більшість народів, державні лідери є агентами глобальної деградації, і лад торгашів панує в усьому світі.
Одначе нам достеменно невідомо, чи це дійсно “фінішна пряма” людської історії, і остаточне воцарювання Антихриста вже близько, чи, все ж, це епоха стрімкого занепаду, після якого прийде нове відродження. В усякому разі, намагаючись “розрізняти знаки часу” (Мт. 16, 3), варто усвідомлювати, що катехон остаточно не зник, що існує сенс політичного спротиву.
Виконання функції катехону у вище викладеному сенсі — це одна з основних ознак легітимності політичної влади. Якщо політична влада не виконує функцій катехону, а, навпаки, приближує прихід Антихриста, вона не може бути легітимною. Це антивлада. Легітимною ж владою є ті, що борються проти цієї антивлади.
Сьогодні однією з найбільш здорових сил українського суспільства, попри численні недоліки, є націоналісти. І саме націоналісти інстинктивно протистоять тому, що є, на нинішній момент, найрадикальнішим вістрям боротьби Антихриста про людства — гендерній ідеології та її практичним виявам. Прикро, але ієрархія та духовенство українських Церков залишаються занадто пасивними у цьому відношенню, а в житті всієї Католицької Церкви щораз сильніше проявляються негативні тенденції іти на компроміс зі світом. Офіційна “українська влада” активно інтегрує Україну у глобальний простір у якості безвольної служниці блудниці-Вавилону. За таких умов революційна боротьба (котра зараз має чималі шанси на успіх) набуває воістину священного значення.
Неможливо зі стовідсотковою упевненістю говорити про успіх революційної боротьби. Чи переможуть революціонери-націоналісти? Якщо переможуть, то наскільки їхня перемога буде по-справжньому революційною — такою, що поверне Україну на істинний шлях. Якщо це повернення відбудеться, то чи довго така Україна проіснує? Результат боротьби повністю належить Божому Провидінню. Проте сама боротьба — це усвідомлений вибір тих, хто розуміє її важливість.
Ігор Загребельний
