Наші національні свята невеселі. Склалося на це багато причин. І то не лише зовнішніх – бо такою є дійсність, але передовсім причини, що кореняться в нашій душі, в нашій психіці. Ми значно більш скорі до похоронів, аніж до весілля. Багатий збір наших народних і і сторичних пісень має щодо цього цілком виразний характер – понад 90 % наших пісень – це пісні синтиментальні, любовно-курливі чи смутнію. Веселого елементу в них майже цілком бракує.
Хтось з наших публіціоністів підносив питання, чому в нас святкують Полтаву і Берестечко, а не Жовті Води, чи Конотоп, чому доба 1917-18 рр. – це не Київський Арсенал, чи Мотивилівка, а саме невідмінно, Крути? Ці питання можна продовжувати без кінця. Ми твердо знаємо, що князь Олег вмер від гадюки, що виповзла з черепа його коня, і що з черепа Святослава Завойовника зробив собі чару печенізький хан, але вже слабше памятаємо про щит Олега на брамі Царгороду і що Святослав, справді був забитий, але саме в часі творення ним імперії світової – від Тумотороканя до Болгарії.
Число поразок в нашій історії не є вже таким разючим в стосунку до числа перемог. Але тому, що досить різко відділені від себе окремі періоди нашої історії кінчалися упадками – а історія наша – хвалити Бога, не кінчалася і не кінчається, – а то нові доби в історичній свідомості поколінь починалися зі спогадів про поразку. Спогад поразки передавався з покоління до покоління і він поглошував і пригашував спогад про всі попередні перемоги.
До Крут треба підходити не як до доказу на таку властивість нашої національної психіки, а з іншого боку, поминаючи її.
Від Крут ділить нас 30 років. Доба – для історика ще замала, для сучасного покоління – завелика, щоб дивитись на Крути як на певну подію в ланцюгу інших подій. Можна вже тепер спробувати подивитись на Крути історично. І тоді побачимо, що називалася обороною Бахмачського вузла на залізничній лінії Конотоп-Київ, чи стисліше – оборонним боєм нашого війська при станції Крути 29 січня 1918 року, цепто в тиждень по оголошенні ІV Універсалу, який змусив ворога розкрити карти і перейти до формального воєнного наступу на Ураїні.
Військо наше мало тоді характер імпровізований, лише назва була, що військо. В українізованих частинах бувшої царської арміїі велась комуністична пропаганда, якої не устереглися і новосформовані національні полки. На загрожений напрямок вислані були найпевніші і, може, єдині боєздатні частини: юнаки Військової школи ім. Богдана Хмельницького та складені з київських студентів і гімназистів т.зв. Студентський Курінь. Фактично сотня що й перешла до історії як головний герой Крут.
Старшин бракувало, як і артилєрії – була єдина гармата сотника Лощенка, яку він сам обслуговував. Керував усім молодий сотник, що дістав з Київа стисле завдання – перешкодити рухові ворожих військ на лінії Бахмач – Ніжин (а Бахмач вже був залишений), що вела від московського кордану до столиці в руках мало величезне політичне значення з огляду на переговори з осередніми державами в Бересті, що саме тоді провадились. Завдання своє сотник в міру своїх спроможност виконував так довго як міг, тобто аж поки страти не досягли 50% складу, в Київі не зачався внутрішний переворот, а в безпосереднім тилу не опинився збольшевичений полк, що з іронії долі носив імя Шевчнка. Всеж таки завдання було виконане, тобто війська полковника Муравйова в їх рухах на Київ були опізнені. Згинуло коло 250 юнаків при десятьох старшинах, а понадто ціла чота Студентської Сотні, що стратили на початку бою свого командира. Чота ця при відступі вночі 29 січня натрапила на сильний відділ матросів і після відчайного нерівного бою, була майже в цілості преколена багнетами.
Оце, здавалось би, все, що сучасний Нестор мігби записати до свого літопису.
Та в дійсності це було далеко, далеко не все!
Бо нарід творячи з якоїсь події легенду – а Крути є і будуть однією з найвличіших легенд нашої нації, – знає що він робить. Народна мудрість і національний геній – це найвища земна справедливість – творячи свої легенди, тобто підносячи певну історичну подію до височин надісторичних, ніколи щодо вибору тієї події не помиляється. Не помилилися вони і в випадку Крут.
Крути піднеслися над цілою країною як заграва крівавого, але много надійного світанку, як болючий початок доби – але цілком вже нової в історії Батьківщини, – як суворе збудження по століттях наіонального лєтаргу. Крутянський епізод зразу, ще над непохованими трупами його героїв, почав обертатися легендою у всенародній свідомості крани, поза її межами, навіть у свідомості далекого від перечуленості ворога. Не ділала тут жодна пропаганда (якої зрештою не було), жодні літературні твори, жодне усвідомлювання мас за допомогою листівок, чи промов.
Це були справжні народи справжньої легенди. Це було наочне знамно історії: завіса роздерлася, полуда з очей впала і дальші шляхи освітилися багряним світлом ген на далеку віддаль.
Колишній Тичина надзвичайно влучно уняв той момент в однім з найращих своїх віршів:
Одчиняйте двері: наречена йде.
Одчиняйте двері: голуба блакить.
Очі, серце і хорали – стали. Ждуть.
Одчинились двері: горобина ніч.
Одчинились двері: всі шляхи в крові…
З блакитно-голубою візією України-Нареченої, що мала в сяйві і квітах прийти на шлюб і весілля – треба було попрощатися.
І тому Крути – це перше зірвання декорацій невільничої комедії, що відбувалася на землях України під час революції, перше прозріння, влада – це боротьба, а держава – це кров і залізо. І тому Крути – воскресіння, по довгих століттях, обірваної Полтавою Визвольної Війни, війни народу з народом, країни з країною, віч-на-віч.
Доперва Крути були початком нової доби історії України. Доперва дата Крут становить початок нашої визвольної революції, а не ті численні формальні дати, що їх звязують чи зі скликанням Центральної Ради, чи то з видрукуванням того, чи іншого доументу.
Без Крут навіть такий акт, як акт 22 січня, бувби документом без підпису. Бо такі акти мало “виголосити”, такі акти треба вчинити.
Кривавий підпис під цим формальним зобовязанням з дня 22 січня поставили діти, запасний первоцвіт нації – юнаки і студенти крутянські, припечатавши той підпис важкою печаттю скипілої на поколотих грудях – мученичої, але й збавчої молодої крови, пролятої в нашій українській війні.
Це було щось зовсім протилежно від блакитно голубих мрій романтиків невільничого вечора, і від незграбної горе-політики наївних центрорадяноблудні стіни демопарламентаризму, де без кінця провадився блюзнірчо-безсоромний торг раба з наслідками бувшого пана, – впали, саме, в годину Крут.
І в закурені та заповітряні салі Центральної Ради вдерлось свіже повітря з чернигівського поля бою на вітер, що приніс брязкіт зброї враз з гострим і незабутнім вже назавжди запахом української молодої крови – першої і найдорогоціннішої офіри, яку принесла Нація своїй Змлі перед обличчям вічного Бога.
Саме від Крут починається в нашім житті тип новітнього українця, тим, що намагається надавати проявам української ціхи національні. Формування новітньої української людини в національнім стилі почалося в сфері військовій, державницькій. Створився тип українця, що зрозумів, що влада – це боротьба, а держава – це кров і залізо.
Слава Україні!
Героям слава!
Джерело: kruty.org.ua
