З початком січня 1918 року в Києві почалось формування Студентського куреня Січових Стрільців, як рівно ж і Гайдамацького коша. Бойовий курінь української партії соц-рев. був розформований нашим комендантом полковником Ганом і, здається, майже всі ми записались до студентського куреня Січових Стрільців. Молодь Києва щиро відгукнулась на відозву організаційного комітету Студентського куреня і в другій половині січня було записано до 300 осіб. Записались студенти теж і з-поза Києва, навіть один студент-єврей з Одеси.
Студентський курінь Січових Стрільців складався з добровольців – студентів вищих шкіл, які не були покликані під час війни на військову службу з огляду на молодий вік, чи поганий стан здоров’я, з учнів вищих класів українських гімназій, невеликої кількості вояків Першої юнацької школи (частина юнацької школи була вже на фронті проти більшовиків) і кільканадцяти слухачів школи військових лікарських помічників (фельдшерів), які, не роздумуючи про долю своїх родин, вступили до Студентського куреня (були там і старші, вже одружені слухачі).
Після короткого поспішного курсу муштри для неволодіючих зброєю студентів і учнів Юнацької військової школи, частина куреня Січових Стрільців, враз із рештою юнаків, вирушила, з наказу командуючого північним фронтом сот. Шинкаря, на Чернігівщину, проти наступаючих більшовиків. Друга частина січовиків лишилася в Юнацькій школі у Києві, де продовжувала вишкіл, а пізніше брала участь в боях за Київ під час січневого, другого повстання більшовиків, яке внедовзі вибухнуло. Перша частина учнів Юнацької школи, як вже згадував, стримувала наступ росіян під Бахмачем і Конотопом. Начальниками всіх цих невеличких збройних сил були старшини: Дем’ян Носенко, Федір Тимченко та Павло Богаєвський. Ми виїхали в напрямку ст. Бахмач на Чернігівщині, де невеликий відділ Вільного козацтва стримував авангарди російсько-більшовицьких військ під командою Муравйова. Юнаки вже були стягнені нашим командуванням на інший загрожений більшовиками відтинок. Конотоп Вільне козацтво мусило віддати під напором наступаючих російських частин, які дістали підтримку старого російського гарнізону й залізничників-більшовиків, а також російського населення міста Конотопа. По дорозі на фронт ми часто зустрічались на залізниці з ворожим ставленням залізничників-росіян, які робили різні технічні перешкоди, часто затримуючи наш потяг. Залоги станцій складалися переважно з невеликих відділів наших вояків або Вільного козацтва, які з трудом могли опанувати положення серед ворожо настроєних залізничників-більшовиків.
До ст. Бахмач нам доїхати вже не пощастило, ми затримались на ст. Крути, де була частина відділу Вільного козацтва, яка відступила перед сильним ворогом і віддала ст. Бахмач. Відділ юнаків у той час був, здається, десь під Гребінкою. Тільки енергія переконаних у святості своїх завдань людей може робити такі дива, як відділ із сорока людей з чотирма кіньми, однією гарматою і кулеметами, що стримував довший час сильні передні стежі більшовиків. Виснажені й змучені вони самовіддано виконували покладені на них обов’язки нашою військовою владою, утримуючи відтинок фронту. Треба згадати, що бойові операції в перших фазах україно-більшовицької війни провадились тільки по залізничних магістралях.
Невеликий загін Вільного козацтва, з яким зв’язала нас доля дальших днів, складався із старих фронтових вояків-українців бувшої російської армії, між котрими було кілька старшин і один інвалід-кулеметник з протезом замість однієї ноги.
Повстання більшовиків у Києві
28 січня Студентський курінь Січових Стрільців розташувався на ст. Крути із потягом, який складався з кільканадцяти вагонів, серед яких був вагон з амуніцією і два санітарні вагони Червоного Хреста, побільшені загони Вільного козацтва. Всіх нас було десь понад 300 вояків при трьох гарматах, кільканадцяти кулеметах та чотирьох конях. Нашим завданням було чинити опір ворогові і стримати його до того часу, коли прийде поміч Гайдамацького коша.
Як тільки приїхали ми до Крут, був наказ нашого командування приступити до копання шанців для належного укріплення перед ворогом, сили якого наближались під Крути, як сповістила кінна розвідка. Шанці ми копали до пізнього вечора по двох сторонах високого залізничного насипу, приблизно два кілометри на північ від ст. Крути, в напрямку залізничної зупинки Пліски, яка була під контролем нашого імпровізованого панцирного потягу. Потяг складався з паротягу і однієї платформи з гарматою та двома кулеметами. Платформа, зі всіх сторін обкладена мішками з піском, служила для захисту. Увечері розвідка принесла відомості про те, що сили ворога вже під зупинкою Пліски. Ніч пройшла в гарматній стрілянині з ініціативою на нашому боці та незначній рушничній стрілянині ворожих розвідок.
Кожен з нас, учасників бою під Крутами, напевно, добре пам’ятає старшину-гарматчика Богданівського полку в синьо-жовтому кашкеті, який, ще з одним вояком на нашому панцеровому потязі, під сильним обстрілом ворога нищив картеччю спроби більшовиків зіпсувати зв’язок поміж двома відтинками нашої лінії, обабіч високого залізничного насипу. Дотепер пригадується його силует у нічному відблиску стріляючої гармати. Був це добрий і відважний артилерист сотник Лощенко.
День 29 січня 1918 року видався похмурий і неспокійний. Ми промерзли в шанцях після ночі. З відомостей розвідки та по рухах ворога було зрозуміло, що мусить відбутися рішаючий бій – перший бій московсько-української війни. Уже вночі більшовики окопалися та утворили свою лінію по всій довжині наших позицій.
Маючи переважаючі сили (більшовиків було до 3000 вояків), їхня лінія виходила далі поза нашу з заміром нас оточити, проти чого ставили спротив наші юнаки на лівому й правому крилі. Від дев’ятої години ранку ворог почав обстрілювати наші позиції сильним рушничним вогнем. Потім розпочав артилерійську підготовку, ведену досвідченою рукою, яка тривала майже до кінця бою. Ворог обстрілював наш тил – залізничну станцію і потяг, який мусив від’їхати на значну віддаль у південному напрямку.
Наша єдина діюча гармата, що відповідала ворогові, була розташована високо на залізничному насипі, її добре бачили як ми в шанцях, так і ворог. Вона була під сильним обстрілом. Шмигаючи то вперед, то взад, вона додавала відваги та настрою. Коли затихала – гадалося, що замовкла назавжди, але вона знову розпочинала вогонь. Вкоротці почала працювати зі станції наша друга гармата, але якось кволо й недовго.
Присутність гармати майже на чолі нашої лінії добре впливала на настрій всіх вояків, а разом з тим хоронила зв’язок поміж двома відтинками обабіч залізничного насипу. Насип був дуже високий, так що нічого не було видно з однієї сторони на другу. Місцевість багниста. Це й було причиною високого насипу залізниці. Кожен бачив, що наше командування вибрало дуже невдале місце для розташування.
Десь біля десятої-одинадцятої години бій розгорівся вповні. Ворог намагався два рази перейти в наступ на нашому лівому відтинку, але був стриманий вогнем. Знаю тільки що діялося на лівому відтинку, де я перебував і брав участь в бою. Що діялось на правому – нам не було відомо.
В середині бою наша гармата перестала стріляти, бо наш «панцирний потяг» вернувся на станцію. Здається, хтось з обслуги був поранений. Пізніше ми довідались, що станція була загрожена ворогом, який наближався до неї з правої сторони. Бій розвинувся з новою силою. Ворог застосував кулемети, яких мав переважаючу кількість, і почав наступ. Густою лавою він посувався вперед без огляду на втрати від вогню нашої, рідко розсіяної лінії в шанцях. У міжчасі було знищено кулеметним вогнем зв’язок з правим відтинком. Наш старшина не мав уже зв’язку і не знав, що діється праворуч залізничного насипу. Власне, в цьому часі нам найбільше бракувало гармати. До того ж у нас починали кінчатися запаси набоїв, постачання яких від станції припинилося. Пізніше ми довідалися, що наш потяг під час обстрілу станції більшовиками мусив від’їхати в безпечніше запілля, добрих пару кілометрів у південному напрямку, захопивши вагон з амуніцією.
Ворожі сили, наступаючи на наші лінії шанців по обох сторонах залізничного насипу, спочатку звернули увагу на правий відтинок, який був слабший, бо складався майже виключно з учнів та студентів мало обізнаних з військовою справою. Більшовики, можливо, за допомогою розвідки, про це довідались, або, ще простіше, зорієнтувались під час бою, чому й сконцентрували увагу на правий відтинок, який оточили з трьох сторін, зайняли станцію і правий відтинок притиснули до високого залізничного насипу. Подібний маневр оточення вони намагались застосувати ще на початку бою теж стосовно нашого відтинку, але постава юнаків цьому перешкодила. У кінцевій фазі бою ворог знову намагався оточити наш відтинок, але старшина Гончаренко зауважив цей маневр і, зосередивши вогонь на лівий бік відтинку, дав наказ до відступу.
На правому відтинку, під командуванням Омель-ченка, частина січовиків під натиском непомірно сильнішого ворога відступила на станцію Крути, не знаючи, що вона вже в руках більшовиків. Там їх було оточено і взято у полон. Січовиків лівого відтинку, які були ближче до насипу, теж захоплено у полон. Решта, за наказом Гончаренка, що певно орієнтувався в ситуації, більшим півколом оминула станцію і пробилась крізь коло, яке все більше затягав ворог.
Це був дуже тяжкий відступ. Ми, вояки, зрозуміли, що частково оточені. Набоїв ставало щораз менше. Багатьом стрільцям рушниці від перегріття затялись і перестали стріляти. Вони, як і менш досвідчені стрільці, віддавали набої кращим стрільцям, а самі вдягали на рушницю багнет, як єдину останню зброю, і понуро відступали під кулями наступаючого зі всіх сторін ворога. Наші кулемети майже не працювали із-за браку амуніції. Пригадую, як наш інвалід-кулеметник ніс ще з одним стрільцем кулемет на плечах, щоб не лишити його ворогові.
Кілька кілометрів відступу здавались вічністю. Коли ми були біля потягу, який чекав на нас десь далеко в полі, мало у кого лишилось по три-п’ять куль.
Небагато було тих, кому вдалося відступити з нашого відтинку: кількадесят поранених і стільки ж зі зброєю в руках. Це було все, що лишилось від відділу лівого відтинку.
Десь біля п’ятої години вечора купка відступивших і врятованих поранених, згідно з наказом старшин, сіла до потягу. Перед тим ми знищили залізничну колію. Частина стрільців прикривала нашу працю сконцентрованим сильним вогнем по більшовиках. У дверях і вікнах останніх вагонів поставили кулемети для можливої відсічі. Потяг рушив на південь…
Від’їзд зробив на нас пригноблююче враження, хоч був необхідний для врятування амуніції і поранених. Рештки нашого куреня вже не уявляли жодної сили з військового погляду. Були надії, що дістанемо якусь військову поміч і знову станемо до зброї. По дорозі на Ніжин ми кілька разів зупинялись і нищили за собою залізничний шлях, щоб утруднити ворогові просування вперед.
На станції Бобрик ми зустріли перші відділи Гайдамацького коша, але штаб не встиг ще розробити план зустрічі ворога. Гайдамаки були відкликані по телеграфу до Києва, де вибухнуло знову більшовицьке повстання. Рештки студентського куреня дістали наказ від’їхати па станцію Дарниця, біля Києва, в допомогу артилерійським частинам, які там обстрілювали головний район повстання — Арсенал.
Зустріч наступаючих з півночі московських військ Муравйова мав полагодити полковник Ю. Капкан, стягаючи в цей район іншу частину. На жаль, так не сталося: та частина на потрібне місце в час не прибула.
І досі перед моїми очима наш відступ. У поїзді кілька товаришів співало. Були то хлопці з гарними голосами. По півстолітті я чую пісні: «Де ти бродиш, моя доле» (на слова Писаревського) і «Ой чого ти, дубе, на яр похилився» (на слова Черкасенка), особливо її останню строфу:
“Гей, лети мій коню, степом і ярами, розбий мою тугу в бою з ворогами!”
Гадалося, що повстання в Києві буде швидко зліквідоване і всі наші сили будуть звернені проти московського війська, яке наступало з півночі.
Виконуючи помічні праці при артилерії та вартів-ничу службу, ми чекали наказу про стале приділення. Частину нас відіслано у Слобідку, а решта лишилась у Дарниці.
Київське повстання, одначе, не вгавало. Після дводенного обстрілу району Арсеналу та Печерська наша артилерія, змінюючи позиції, від’їхала в напрямку Слобідки, а ми лишились у Дарниці. Незабаром нас повідомили, що частини Муравйова посуваються на південь.
Панцирний потяг, який приїхав до Дарниці із станції Київ-2, мав завдання допомагати стримувати ворога і не допустити до з’єднання сил Муравйова з київськими більшовиками, як рівно ж боронити залізничний міст через Дніпро. Але обіцяних сил, які мав прислати полк. Капкан, все ще не було, тому роль панцирного потягу зводилась до нуля. Одначе залога потягу була доповнена кільканадцятьма гайдамаками і він вирушив на північ, на зустріч ворогові. Всі ми, що ще були в Дарниці, дістали наказ перейти невеликими групами через Дніпро, який у 1918 році був досить слабо замерзлий, та зголоситися до наших частин у Києві. Не маючи ніяких відомостей, які райони міста зайняті нашим військом, ми розділились на три чи чотири групи і попрямували через непевний лід у різних напрямках до Києва, звідки було чути безперестанну стрілянину. Ще й тут невблагана доля забрала з-поміж нас кількох товаришів, які трагічно загинули під непевним льодом Дніпра. Я щасливо перейшов з чотирма бійцями в напрямку на Лису Гору та Деміївку, де не було боїв. Але на другому березі Дніпра ми довідались від мешканців, що Демі-ївка була захоплена прихильниками більшовиків — робітниками місцевих фабрик. Зорієнтувавшись у ситуації, ми знищили свої військові документи і всі зовнішні відзнаки, відкинули зброю і кожен зосібна пішов далі, умовившись попередньо, що будемо удавати демобілізованих вояків російської армії, які вертаються додому. Звичайно умовились, що попрямуємо до українських військових частин у Києві. Жодного з тих чотирьох товаришів я більше не зустрів і досі не знаю, чи вони живі, чи загинули.
Переночувавши на Деміївці у знайомих, слідуючого дня раненько я пішов додому, бо було не дуже далеко. Вдома я коротко затримався: помився, наївся, переодягнувся в чисту білизну і зараз же пішов у напрямку центру міста. Як пізніше довідався, зараз же після мого відходу з дому прийшов більшовицький робітничий патруль шукати мене. Район, в якому ми мешкали, так як і Деміївка, був опанований більшовиками. Українські військові частини мені вдалося зустріти на Брест-Литовському шосе. Звідси я вже відступав на захід у складі помічного відділу при Гайдамацькому коші, разом з рештками нашого війська, яке після підписання Берестейського миру і швидкого переформування знову розпочало наступ на більшовиків.
Мало нас зустрілось товаришів – учасників бою під Крутами. Ті, що лишились живими після трагічного бою, розпорошились по різних військових частинах по всій Україні, а пізніше дехто загинув у дальшій боротьбі з російською навалою.
Левко Лукасевич. Роздуми на схилку життя. Нью-Йорк-С. Бавнд Брук, 1982. Уривки,
Джерело: kruty.org.ua
