Для людини, яка інстинктивно тяжіє до правильних, органічних поглядів, природно почувати себе у сучасному світі неначе на якомусь карнавалі божевільних. Усе перевернено з ніг на голову, чорне називають білим, а біле — чорним, брехню вважають самоочевидною істиною, божевілля — нормою, здоровий глузд — чимось неприйнятним. Навколишній хаос такий, що часом навіть втрачається віра у його реальність. Але яким би збоченим і позбавленим логіки не здавався навколишній світ, за усією його хаотичністю криється власна логіка. Сьогоднішнє божевілля не з’явилося вчора чи позавчора. Воно — продукт багатовікової деградації, що спиралася на певний набір ідей, концепцій, визначальних принципів.
Одним із таких принципів є суб’єктивізм. Наразі утримаюся від більш-менш детального викладу того, як цей суб’єктивізм утверджувався (тут можна було б вести мову, починаючи ще від середньовічного номіналізму або філософії Рене Декарта). Обмежуся самим лиш описом найважливіших аспектів суб’єктивістської світоглядної установки і її практичної реалізації.
Суб’єктивізм має на меті звільнити індивідуум від будь-чого, що є об’єктивним і надіндивідуальним. Об’єктивістська картина світу передбачає своєрідну “вмонтованість” людини у всеєдність сущого. Людина у такій картині бачиться дуже високо, але не найвище. Вона знаходиться на певній сходинці ієрархії усього сущого, і її цінність — це те, що вона є вірною тому, що вище за неї. Суб’єктивізм руйнує цю картину світу, знекорінює людину, вириває її зі всеєдності і намагається перетворити на самодостатню реальність. Так народжується людина-атом.
В ідейно-політичній площині одними з основних плодів суб’єктивізму є ідеї прав людини та суспільного договору.
На практиці суб’єктивізм як і багато інших світоглядних відхилень є непослідовним. Ідеологія прав людини, виростаючи з суб’єктивізму, водночас послуговується об’єктивістською логікою, оскільки самі права людини зводяться до рівня якихось об’єктивних принципів (об’єктивний статус прав людини намагаються вкоренити у їхню, начебто, “вродженість”). Дещо відхилившись у бік об’єктивізму, ідеологія прав людини знову повертається у русло суб’єктивістської логіки. Однією із декларативних догм класичного лібералізму є теза про те, що права і свободи одного індивідуума закінчуються там, де починаються права і свободи іншого індивідуума (зрозуміло, що на практиці цей ідеал втілюється далеко не завжди). Таким чином, нібито не існує нічого цінного, що знаходилося б понад захищеними правами і свободами інтересами окремих індивідуумів. Своєрідний виняток можуть становити лише деякі колективні інтереси. Але такі інтереси розуміються як “необхідне зло”.
Ідея суспільного договору виростає із неприйняття думки про існування об’єктивних, надіндивідуальних основ суспільно-політичного життя. Позбавляючи віри в існування цих підвалин, суб’єктивізм говорить, що “природним середовищем” життя людини є “війна всіх проти всіх”. Аби уникнути цієї війни, індивідууми мають укласти договір і делегувати владу державі. Держава за таких умов виступає всього лиш арбітром, покликаним слідувати за виконанням суспільного договору.
Зрозуміло, що націоналізм засадничо не поєднуваний із таким суб’єктивістським підходом. Адже націоналізм розглядає спільноту як історично-природну даність. Нація для націоналізму онтологічно передує індивідууму, є вищою за нього.
Сьогодні націоналісти та люди, які так чи інакше тяжіють до правих поглядів, навіть якщо вони того не усвідомлюють, змушені боротися проти речей, які спираються на суб’єктивізм. Водночас, навіть чітко цього не артикулюючи, вони служать об’єктивним цінностям. Саме служба “чомусь вищому”, котра йде в розріз із сконструйованими суб’єктивізмом нормами, часто стає причиною критики націоналістів з боку тих, хто так чи інакше схиляється до лібералізму.
Скажімо, націоналістів надзвичайно часто критикують за акції прямої дії. Причому байдуже, про що саме йдеться: про покарання корумпованих чиновників, про блокування концертів попсових московських виконавців, про фізичну протидію антиукраїнським політичним силам. Ця критика зазвичай полягає у тому, що націоналісти діють усупереч чинному законодавству. Тут ми якраз і натрапляємо на контраст. З одного боку — націоналісти, котрі усвідомлюють необхідність служити чомусь об’єктивному, будь то національні інтереси (інтереси саме нації, а не лише нинішнього суспільства) чи просто засади справедливості. З іншого боку — ліберали, для яких важлива мертва буква закону (нібито продукту суспільного договору).
Ще чіткіше цей контраст можна помітити, коли піднімається тема ЛГБТ.
Виходячи з суб’єктивістських засад, об’єктивної моралі не існує. Суб’єктивізм визнає лише конвенціональну (договірну) етику: суспільство само визначає, що добре, а що — погано, що допустимо, а що — ні (насправді, за більшістю випадків руйнування традиційних моральних норм стоїть відносно невелика група людей, котра за допомогою різних механізмів нав’язує свою думку всьому суспільству, але ті, хто декларують конвенціональне розуміння етики, воліють не помічати цієї непослідовності). Відтак, спираючись на відсутність об’єктивної моралі, і справді можна не помітити нічого поганого у пропаганді “нормальності” гомосексуалізму та інших відхилень. Тому серед певної групи українського суспільства (поки що не дуже чисельної) ми можемо зустріти категоричне неприйняття будь-яких спроб протидії впровадженню ідеології ЛГБТ. Причому люди, які належать до цієї групи, нерідко показують, що для них толерантність до збоченців — це таке собі “супер-еґо”, котрим подавлюється їхнє більш особисте ставлення. Такі люди говорять, що особисто їм не подобаються гомосексуалісти, проте вони визнають за ними низку прав і свобод. В рамках суб’єктивістського підходу до суспільно-політичного життя такі люди, приміром, роблять акцент на конституційній свободі мирних зібрань, обґрунтовуючи нею необхідність проведення гей-парадів.
Останній момент дуже важливий, адже сьогодні серед певної страти українського населення спостерігається поширення ідей так званого “громадянського патріотизму” (або ж “конституційного патріотизму”). У випадку таких ідей ми знову бачимо еклектику й непослідовність. Цілком природне почуття патріотизму намагаються прив’язати до концепції суспільного договору, втиснути його в межі цієї концепції. Ці ідеї зводяться до того, що політичною спільнотою є просто механічна сума громадян держави. Закони (а передусім Конституція) нібито є відображенням волі цих громадян. “Патріотизм” за таких умов полягає у законослухняності (незалежно від того, чи відповідають закони істинним національним інтересам та вищим цінностям, адже і перше, і друге, виходячи з суб’єктивістської установки, позбавлене реального існування), а також у повазі до інших громадян (у межах вище згаданого принципу про закінчення прав і свобод одного там, де починаються права і свободи іншого). В межах такого підходу цілком “патріотично” підтримувати право педерастів провести гей-парад, адже ці педерасти — це також громадяни твоєї держави (подібну риторику дійсно можна сьогодні зустріти).
Зрозуміло, що апеляції до “громадянського патріотизму” виглядають для людей правих поглядів малопереконливими. І це правильно. Усі, хто прагнуть чинити спротив сучасному божевіллю, повинні мати імунітет від ідей, із яких це божевілля виростає. Відтак праві сили повинні не намагатися якось виправдати власну позицію у межах ліберально-суб’єктивістської парадигми, а чіткіше артикулювати свої погляди, вибудовувати власну систему координат. Робити таким чином необхідно, зокрема, й тому, що люди, чужі розумінню об’єктивних істин, намагаються нав’язати правим свій власний суб’єктивістський підхід.
Так, нещодавно мені довелося зустріти репліку якогось чи то педераста, чи то захисника педерастів, котра зводилася до того, що “справжні християни” не повинні чинити спротив впровадженню ідеології ЛГБТ, адже й самі нещодавно були переслідувані “за власну віру” (мався на увазі комуністичний період). Людині здорових поглядів такий аргумент справедливо здасться цинізмом, адже як можна порівнювати християнську віру і пропаганду аморальної і глибоко протиприродної поведінки? Проте в межах суб’єктивістського підходу такий аргумент дійсно логічний. Адже його автору насправді йдеться не про релігійну віру у її об’єктивному вимірі, а про “власну” віру. В часи переслідувань християни були готовими страждати не за власні переконання, а за Бога, Церкву, Євангеліє — тобто за те, що є вищим за них, що має виразно об’єктивний статус. Натомість адвокат ЛГБТ, виходячи з власних суб’єктивістських переконань, перевертає усе з ніг на голову і намагається показати християн такими, що страждали всього лиш за свою “інакшість”.
Аби не спокуситися такими чи якимись іншими аргументами (про права людини, “конституційний патріотизм” та інші нісенітниці), люди правих поглядів мають поглибити свою вкоріненість у об’єктивність істини і, бажано, чіткіше її усвідомити на теоретичному рівні.
Наша сучасність — це вакханалія радикального суб’єктивізму. Вищенаведений спосіб політичного мислення — це квіточки у порівнянні з тим, що сьогодні знаходиться на вістрі утвердження суб’єктивізму. “Передова” частина сучасного людства — це жертви параноїдального бажання “самовираження”. Приміром, за так званим “сучасним мистецтвом” стоїть намагання імітувати якусь “творчість”, що обходить будь-які усталені естетичні уявлення. Хворобливе прагнення самовираження проявляється на більш широкому рівні. Цілком звичним явищем сьогодні стали фріки з повністю покритим татуюваннями тілом, із пірсингом у найрізноманітніших місцях, із скаліченим тілом (розрізаний навпіл язик, імплантовані на чоло “роги” тощо).
Протилежність нинішній вакханалії ми знаходимо у кращі часи історії людства, зокрема в добу Середньовіччя. Характерна для цієї доби вкоріненість у об’єктивність виражалася не лише на світоглядному, але й на соціальному рівні. Система феодальної ієрархії, яку так люблять критикувати прогресисти, не принижувала людину, а, навпаки, дозволяла їй самореалізуватися. Бо спосіб існування, до якого покликана людина, — це служіння. Вірність зброєносця лицарю, підданих — королю, усіх людей доброї волі — Церкві була тим способом існування, який допомагав людині самореалізуватися по-справжньому. Бо така самореалізація можлива лише по принципу “Моя честь називається вірність”. Людина може правильним чином самореалізуватися лише тоді, коли розуміє своє місце у ієрархії усього сущого і служить тому, що є вищим за неї.
Сучасні люди правих поглядів заражені духом нашого часу і ментально, і світоглядно. Проте вони інстинктивно тягнуться до того, що є істинним. У той час, коли всякі нікчеми просторікують про відносність істини чи умовність моралі, націоналіст служить тому, що є вищим за нього. А така служба невід’ємна від боротьби проти всього, що цьому “вищому” суперечить.
Попри всі отруйні випари нашого часу, ще існують люди, які живуть за певними об’єктивними принципами, служать об’єктивним цінностям, відчувають об’єктивність істини. І хай хтось кричить про всякі права і свободи, про консенсус та іншу суб’єктивістську дурню. Об’єктивна істина існує. І за неї потрібно бити, а якщо треба — то й убивати.
Ігор Загребельний
Джерело: banderivets.org.ua/lytsari-obyektyvnoyi-istyny.html
