Із початком революції активізувалися національні меншини України. Українські уряди провадили щодо них демократичну політику, намагаючись порозумітися й залучити їх до державного будівництва. Вже в першому українському уряді, що налічував лише вісім Генеральних секретарств, діяло Генеральне секретарство міжнаціональних справ на чолі з Сергієм Єфремовим. Із нього згодом постали три окремі секретарства – у справах великоруських (Дмитро Одинець), єврейських (Мойсей Зільберфарб) та польських (Мечислав Міцкевич). Після ухвалення II Універсалу 30% мандатів у складі Української Центральної Ради відвели для представників національних меншин. Широкі права їм в УНР гарантував “Закон про національно-персональну автономію”, який ухвалили 22 січня 1918 р.
В урядах Директорії УНР також діяло міністерство жидівських справ. Відповідно до ухвали Національної Ради, в урядах ЗУНР мали бути запроваджені посади державних секретарів у справах польських, жидівських і німецьких. Одним із найбільш негативних явищ революційної доби стали жидівськi погроми. До них вдавалися майже всі військові формування – Червона армія, Біла армія, армія УНР, повстанські отамани, польська армія. Найбільше – білогвардійські війська Антона Денікіна. Абсолютна більшість погромів, які закидають українським національним силам, чинилися некерованими загонами повстанців, що діяли в певному районі і часто змінювали політичну орієнтацію, залежно від потреб моменту.
В історичній літературі їх називають “темна маса суспільства”. Встановлено, що жидівські погроми сталися у понад 100 населених пунктах України. Внаслідок цього загинули тисячi жидів. Водночас багато представників національних меншин стали учасниками українського національно-визвольного руху. Зокрема, жид, сотник Окремого корпусу кордонної охорони УНР Семен Якерсон; білорус, генерал-хорунжий Армії УНР Олександр Пороховщиков, кримський татарин, сотник 6-ї Січової стрілецької дивізії Балатуків Алі-бей і сотні інших. На боці українців воювали й цілі національні підрозділи, зокрема, Жидівський курінь Української Галицької Армії, що налічував близько тисячі осіб, під командуванням поручника Соломона Ляйнберґа, а також польсько-український добровольчий загін під командою Валери Яна Славека.
“Ми хочемо вірити, що й представники національних меншостей України відповідно зрозуміють своє становище і підуть, з свого боку, назустріч українським політичним домаганням і тим самим скріплять позицію оборонців прав національних меншостей. Право національних меншостей буде забезпечено. Білорусам, великоросам, полякам, жидам, молдаванам, чехам та іншим народностям України буде надано пропорційне представництво в наших автономних органах, а їх мова буде допущена в зносинах з урядами і органами самоуправління в тих округах, де ці народності становлять повний національний мінімум”.
Михайло Грушевський. “Народам України”. 1917 р.
Джерело: memory.gov.ua