Сталося так, що у вирішальний момент нашої української історії на посаді Верховного головнокомандувача України людина, яка переважну частину життя була артистом.
Для людей нетворчих пояснюю психологію артистів: заради овацій більшість із них готові на все. Їх не можна за це засуджувати, бо бажання визнання, захвату людей від твого таланту – невід’ємна частина цього таланту.
Одного дня артист на комічні ролі погодився зіграти драматичну роль президента. І два з половиною роки відмучився під шквалом критики, дуже часто заслуженої.
І ось настав його зоряний час. Найвеличніша роль – лідера нації, що б’ється за свою свободу. Уперше за довгий час йому аплодують співвітчизники, уперше за його життя – цілий світ.
Він не зламається, не злякається і не втече зі сцени, він гратиме цю роль під бомбами, “калібрами” і чим завгодно. Бо ж артист.
А з нас – гучні овації. Підтримка Верховному Головнокомандувачу України.
І стрільба по окупантах.
І всебічна допомога воюючим.
Тоді єдині можливі переговори – про капітуляцію окупаційних військ і виплату репарацій.
