Дві критичні помилки, які ще не зробило, але може зробити наше керівництво.
1. Домовленість про припинення вогню, навіть нетривале. Противник за цей час почне освоювати територію, організовувати свої тили, призначати окупаційні адміністрації, проводити зачистки нелояльного населення. Він наставить блокпостів на трасах і налагодить власну логістику. Поки війна має дещо хаотичні форми, ми маємо перевагу, але ризикуємо її втратити. Де факто це призведе, як мінімум, до втрати Україною контролю над значною частиною територій. Як на Донбасі. А потім, коли Росія оговтається, до подальшого російського наступу.
2. Передача полонених їхнім мамам, якщо вони за ними особисто приїдуть. Мотиви такого рішення зрозумілі: світ (і ворожі солдати) побачить нашу гуманність, мами дізнаються правду про Україну.
Але саме з міркувань в т.ч. гуманізму цього не слід робити. Бо:
а) кілька сотень чи навіть тисяч зазомбованих мам все одно не переконають зазомбовану Росію;
б) повернувшись додому, вчорашні полонені будуть знову мобілізовані проти України;
в) наші військові, побачивши, що ворогів відпускають додому, просто перестануть брати їх у полон, а росіяни, відповідно, перестануть здаватися. Це означає ще більш криваву м’ясорубку і втрату пропагандистського ресурсу: у нас більше не буде полонених, щоб демонструвати їх світові і своїм громадянам.
Усі полонені до кінця війни мають перебувати в таборах, з дотриманням усіх конвенцій, у людських умовах, з гуманним ставленням, допуском до них преси, Червоного хреста тощо, з періодичною можливістю телефонувати додому. Кадри з таких таборів мотивують інших росіян здаватися.
Потім полонені мають попрацювати на відбудові руйнувань, а вже потім додому.
Олена Білозерська, офіцер Збройних сил України
