31 жовтня 2021 року, у Херсонській та Черкаській областях в Україні відбулись проміжні вибори народних депутатів.
Я, Ярослав Копельчук є офіційний міжнародний спостерігач від місії КРЦ, їду в місто козацької (і не тільки) слави Черкаси. Їхав з Москви через Вінниччину, якраз тоді, коли в Україні ввели особливо жорсткий локдаун. Коли навіть між областями аби їхати, треба було мати к’юар-код. Але то трохи інша історія. Зараз буде про вибори. Від так…
Потяг з Жмеринки грюкає колесами, погода на вулиці поганиться, переживаю як то буде завтра, аби дощ не пішов…
Добре спиться під дощем. А ще – в дорозі, особливо потягом, коли коливання дороги перетворюють ліжко плацкарту на колиску… .
– Скоро Черкаси!
Такими словами зустрів мене день 31 жовтня 2021 року. Недільний виборчий день.
І ось я в Черкасах.
Прохолодний ранній ранок, аж пара з рота. Хочеться спати, але треба працювати.
Вокзал. Стоїть туман – хоч ножом ріж. Ось бачу, як на мене щось крізь цю непроглядність, суне. Напружуюсь… Наче з води виринає до мене захеканий чолов’яга і вигукує:
– Дай двадцятку на опохмєл!
Зніяковівши від такої наглості даю йому 15 грв.
– Цього мало. На пиво треба 20.
– Не дам.
Він розвернувся та пішов кудись.
І тут я зрозумів що це перша людина з якою мені довелось спілкуватися в цьому славетному козачому місті. Місті, яке ще мені доведеться для себе відкрити.
Сідаю на маршрутку – люди підказали яку. І ось я вже на вулиці Гоголя, буд 123. Школа № 6.
Я сам колись жив на вулиці Гоголя. Гарний знак!
В одній школі дві дільниці. Одна в спортивній залі, інша в фойє.
Підходить дівчинка – вам який округ? Яка ваша дільниця: 711069 чи 711072?
– Я спостерігач.
– То вам до тої дівчини…
Все в них спокійно та гарно. Затишно. Людей небагато зовсім. Та ще ж ранок тільки!
Іду далі.
Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького. Дільниця № 711073 та 711068. Бульвар Шевченка, 79.
Ніде нема входу, людей немає, ось хтось на машині під’їхав з мешканців ближчих будинків. Питаюсь дільниці. Каже в іншому корпусі. Іду туди куди вказали. Спокійна об’єднана з двох дільниць обстановка. Все тихо. Посидів поспілкувався. Кажуть явку велику не очікують. Ще подивимось!
Біля вікна велика кам’яна голова Кобзаря. Він наче відвернувся від кабінок. Нібито передбачуючи результати виборів…
Пан на охороні з шевроном ОУН ім. Є. Коновальця детально розповів як дістатись до дільниці більш віддаленої. Треба їхати на 31 автобусі до Дахнівки! Ще не знаю що то таке, але дуже цікаво.
– А що, з нами не посидите?
– Під вашим контролем все точно буде в порядку.
Йду шукати дорогу далі.
Вулиця Університетська, 62А. Школа № 19. Вибори проходять прямо в коридорі, знову ж таки дві дільниці: 711070 та 711071.
Школі більше 50-років. Вузенькі затишні кляси. Відчувається дух історії в цьому будинкові.
Школа старенька та не благенька, з душею, і люди тут також – з душею.
Члени виборчої комісії різного віку але всі як один (принаймні мені так здалося) є неформали, це було видко по зачіскам, одягові, написам гуртів на футболках, по ненапруженій поведінці.
Посиділи, поговорили. Явка також, кажуть, буде невелика, ще нікого немає, хоч вже часу трохи є…
– Кіз ще не подоїли! – каже одна пані.
– Яких кіз? – питаю.
– У людей худоба є.
– Що в місті?
– В місті, на подвір’ї.
Значить, треба це побачити подумав я, але це ще попереду. Всі в масочках, всі чемні. Тут нема що чекати на пригоди. Голосувальників реально немає. Йду далі.
Привітні люди в Черкасах. З душею. І душу міста видно по будинкам, вуличкам. Здається, що всі мають бути усміхнені, та цього не видно навколишні – в масках! В такий час складний живемо, і на це не вплинуть навіть нинішні вибори.
Вийшов з школи і заблукав… де я? Бог зна!
Питаю людей. Двоє чоловіків допомогли, провели аж до зупинки. Червонодеревники, дуже гарні роботи мають, майстерні люди. А ж реально дуже мало майстровитих людей в наш час! По селам нема столярів. А треба ж і лавицю зробити і полицю. А нікому, все китайське придбаємо…
– Як вас зовуть?
– Володимир.
– Що скажете про ці вибори?
– Я скажу відкрито – переможуть корумповані. Прости, але якщо вони, ті що звуть себе опозицією не вміють об’єднатися, то успіху не буде. І кращого в нас не буде. А от гірше – буде.
– Гадаєте до гіршого йде?
– Сто відсотків!
– Що треба робити Україні?
– Об’єднатися, так, як то зробив Чинґісхан. Він що зробив? Об’єднав племена і мав що? Успіх. Якщо народ об’єднається проти олігархії, тоді ми легко можемо перемогти!..
Їду по 31 маршрутом в Дахнівку. Ось місто кінчилось. Ліс. Не ліс – парк! А за ним вже трохи інше місто. Пів автобусу – школярі з вчителем. Вийшли, ми рушили далі а один хлопчик залишився…
– Хлопчику ти забув вийти?- питає в нього якась тьотя.
– Так…
– Пане водію зупиніться тут хлопчик вийти забув!
Пан водій зупинив, хлопчик побіг до своїх, а ми поїхали далі.
Карбишева 5. Школа № 29. Дільниця № 711030.
Так само привітні люде, так само небагато голосує і не очікується… Сумно якось стало, вибори ж то не просто так, це реальна можливість змінити систему якщо не одразу та повністю, то хоч би почати це робити. А так… вода під лежачій камінь не тече, казали предки і були праві. Під лежачим каменем вода стає тухлою й отруйною. І отрута ледачості, невіри в власні та колегіальні сили нас поволі знесилює…
А навколо гарний сонячний теплий день, і Дахнівка дійсно різко вирізняється від тої частини міста що бачив до цього. Наче сільська місцина. Аж не віриться що ще менше години тому я був в звичному для мене, міського мешканця асфальто-кам’яному середовищі, як тут….
Коза!
Справжня, рогата.
Коли проходив повз неї, в мене над вухом пролетів якийсь патик, мало мене не зачепило. І гучний голос пролунав:
– Куди стерво прешся!
Я зніяковів… кому, чого від мене треба?
Виявилось, то місцевий дідусь вивів козу пасти, а вона від нього відцибала даленько, то він в неї свого патика кинув. Не в мене, я просто на дорозі опинився в цю мить. Я підняв того патика, дав дідусеві.
– Дякую!
– Будь ласка, кажу і скорше йду з цієї вулиці, аби ще якоїсь халепи мені в голову не прилетіло…
Шукаю далі куди йти. Питаю людей. Один дядько провести згодився. Нам обом трохи по дорозі.
Йдемо лісочком. Бачу дуже гарний будинок. Точніше, в минулому він був гарний, а зараз – без вікон, без дверей…
– Що сталось?
– Це в нас клуб колись був. А комусь треба було таке зробити, аби ми без клубу залишилось, і зробили, щоб людям радості не було, – сумно сказав мій подорожній.
Так, цього багато в нашій Україні є, – коли ламають, спотворюють і матеріальне та духовне. Багато від людей наслухався сьогодні про те, що вирубують ліси, перекопують пасовища, відбирають в людей спадщину… Дніпро міліє, вода уходить, а люди не думають ні про себе, ні про інших. Хоча чому ж вони люди? Так, людиська…
– Ось по тій стежці підете і дорогу знайдете.
– Дякую дуже.
Ліс… приємно в місті йти лісом. Приємне місто Черкаси, в ньому є якійсь старовинний дух внутрішньої інтеліґентності, тої інтеліґентності, яку можна набути лише дуже довгим важким історичним шляхом.
Дільниця № 711037, Дахнівська, 34. “Перший Черкаський міський центр первинної медико санітарної допомоги”.
Тут вперше побачив поліціянта. Він стояв перед будинком і розмовляв по стільниковому. Але чи він просто попався мені на шляху, чи тут за порядком стежить, незрозуміло, мені чомусь здалось що скорше за все – перший варіянт.
Теж все спокійно.
Зранку мало народу, та на виборах, як і в житті, ніколи не знаєш як тебе зустріне вечір. Принаймні, на це надія ще є.
Це не перші мої вибори де я спостерігачем. Але вперше – отаке неспішне, малолюдне волевиявлення.
Довго, дуже довго шукав одну дільницю: № 711036 Мєндєлєєва, 11 “Черкаський геріатричний пансіонат”.
Ледь знайшов будинок, за забором високим, наче режимний об’єкт. Здоровенні залізні ворота, протиснувся між ними, як одразу ж на мене біля брами вискочив, як навіжений, якійсь дядько.
– Що треба?
– Спостерігати.
Підходить жінка.
– Що треба?
Те саме відповідаю.
– Ось бачите машина? Там хлопець сидить от до нього підійдіть.
Ситуація курйозна, незрозуміла, настрій одразу піднявся, щось цікаве. Іду за вказаним напрямком. В машині сидить поліціянт. Показую документи, представляюсь. Він вказує дорогу і я йду.
Що ж то таке було? Виявляється що я потрапив в будинок престарілих, отого мене навіґатор так дивно вів і люди ніц не могли так довго підказати…
Отут явка майже повна! Лише дві людини ще не проголосували. А що їм проголосувати як вони живуть в будинку навпроти швачного цеху, в якому й розмістилась виборча дільниця?
Тут одні жінки. Весело та гамірно. Навіть вірші мені почитали! Чудово. Але зовсім не цікаво з із спостережної справи.
Тому рухаюсь далі. І знову ж таки лісочком. Тут я не один – досить багато людей, хтось квапливо кудись прямує, а от окремі різностатеві парочки неспішно йдуть куди очі ведуть. І пташки співають.
Хіба не рай?
Олексія Панченка, 15. № 711032 – Гуртожиток Черкаського професійного ліцею, бібліотека.
Багато поліціянтів, багато інших спостерігачів. Кажуть проголосувала десь четвертина людей. А дільниця немала, 2148 виборців!
Розговорилися з спостерігачем від однієї партії, не буду вказувати з якої з етичних міркувань.
Розказав, як оце був на передвиборчій роботі в місті Фастів. Каже страшне – тільки вони поселилися в квартиру, як на вулиці перед будинком познайомилися з місцевим дідусем який все розказав. Де які наркотики продають, де горілку… Це ще одна біда і сучасності загалом, і України окремо. Проблема болісна та нерозрішима в ситуації війни, що йдеться по всім фронтам життя Батьківщини…
Вже почало вечоріти, я весь день на ногах, мушу їхати з Черкас. Від останньої розмови сумний настрій. Знаходжу автобус, їду. Ось вже бачу знайомі місця, отут вийти і далі пішки до вокзалу… Йду поволі, розглядаю будинки, гарні та трохи занедбані, он, гармата стоїть з 1943 року…
Раптом через дорогу до мене почав бігти якійсь дядько. В напівтемряві незрозуміло що то є. Підбіг. Подивився до мене в обличчя і закричав:
– Це ти???
Тут я впізнав в ньому мого ранкового знайомого.
– Я.
– Дай двадцятку на опохмєл!
Мені стає смішно. Даю йому якісь гроші і йду далі.
Сутінки поволі захоплюють місто. Місто запалюється світлом ліхтарів та машинних фар.
День йде до кінця. Тиждень йде до кінця. Місяць завершується… Вибори, ще, тривають та вже недовго залишилось… Все йде в нашому житті по колу, за якимись космічними циклами, які нам не збагнути, але до розуміння яких ми маємо стримитися все життя.
І завтра буде новий день, новий тиждень, новий місяць. І кожен день ми маємо робити Вибір. Що робити, куди йти. І з ким йти.
Попереду ще будуть вибори, й не одні. Я вірю, що одного разу всі зрозуміють, що ніхто не стане робити нам добре. Бо добро то є праця кожного. І коли це всі осягнуть, то зроблять свій Вибір, і наступний день люди прокинуться в новій, оновленій Українській Державі.
Ярослав Копельчук
Джерело: International non-governmental organization “Coordination Resource Center”
