Для небайдужих людей теми підпільного українського руху зокрема Організація українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА) є болючою і хвилюючою через те, що багато наших батьків, дідів воювали в рядах УПА. Це було якихось 60 літ тому. А якими героями, патріотами були наші предки-українці! Тепер це рідкість. Кожен думає про свою вигоду. Часи ж не ті. Може, ми не ті. Та й наша влада не оцінила їхнього подвигу – УПА й досі не визнана воюючою армією проти окупантів.
Олександр Григорович Сливінський – 76-літній житель обласного центру. Він народився у багатодітній родині, батьки мали 30 гектарів землі (комуно-російський режим у 1939 році конфіскував) і жили вони в Тисмениці. У 1943 році його шестеро братів пішли в партизани боронити Україну. Олександр воював у Лисецькому лісі, в боївці “Козака”. Бої, як правило, вбудувалися вночі, а вдень українські партизани переховувалися.
Одного разу молоді дівчата прийшли до вояків у кар’єр і кажуть: “Вас оточили з усіх сторін, втікайте!” Хлопці кинулися в ліс, почалася стрілянина. “Козак” побачив, що вони не втечуть і наказав хлопцям повилазити на сосни, поки їх ще ніхто не помітив. У той день вони на деревах просиділи понад 12 годин. Це сталося в Чорному лісі біля с. Посіч. Так і врятувалися. Усе тіло нило, здавалося, що зараз і помремо”,- згадує п. Олександр.
Одного разу в селі Пшеничники біля Тисмениці Сашко з шістьма братами побачив мадярів, які везли німцям зброю. Вони наскочили на мадярів зненацька, брат вистрілив у повітря з кулемета і наказав здати усе, що в них є. Ті погодились, та попросили, щоб їх залишити живими. Хлопці їх відпустили і привезли воякам УПА в село Підлужжя 18 підвод зброї. одягу та їжі.
У 1943 році вночі німці зайшли до хати, де ночував Олександр, схопили його і забрали. Вранці посадили у вагон-телятник разом з молодими українцями, де мали відправити до Німеччини на примусові роботи. Всі, хто тут сидів, з відчаєм і тривогою, можливо, востаннє дивилися на свій рідний український край. Але Олександр не зміг змиритися з тим. Навколо стояли матері, дівчата, які прощалися зі своїми рідними. Їх німецькі окупаційні війська не забирали і не перевіряли. Тоді п. Олександру спало на думку переодягнутися в жіночий одяг. Хтось з дівчат побіг додому і приніс хустку, спідницю та сорочку. Так Олександр врятувався від “поїздки” за кордон.
Російська окупація тривала. Проте енкаведисти винюхали, що вся родина Сливінських воює за свободу українців та за українську державність, тому батько і брати пішли в ліс, а мама не встигла. Її скопили російські карателі і в 1944 році вивезли в Сибір на поселення в с. Ухта, Комі СРСР. Вона там прожила три роки, працювала на вирубці лісу.
Одного разу вона пішла по суниці, заблукала і сім днів не могла знайти дорогу до села. Їла траву, боялася, щоб не розірвали ведмеді. Випадково її знайшов лісник і вивів з лісу. Коли її запитали, де вона пропадала, то жінка чесно призналася, і… їй повірили. Адже видно було, як вона змарніла та схудла.
А в дома діти і батько ніяк не могли змиритися з тим, що матір через них та українську позицію вивезли у Сибір. Тому, добре заплативши, послали двох вірних людей за нею. Через два дні після того, як вона знайшлася, до неї прийшли ці два хлопці і сказали: “Збирайся, ми приїхали за вами”. Як не дивно, її ніхто не шукав. Мабуть, вирішили, що стара зійшла з розуму, знову пішла в ліс і там її роздерли звірі. Проте на волі пані Марія прожила недовго і через декілька років померла. У 1993 році п. Олександр виробив довідку про її реабілітацію.
Страшні спогади напливають на думку пана Сливінського про його дядька о. Іллю Штогрина, який у воєнні роки був греко-католицьким священиком у с. Пшеничники. Російська влада з комуністами його переслідували, вимагали, щоб перейшов на російське православ’я та співпрацював з НКВС. Він не погоджувався, тоді йому погрожували, били. Одного разу російськомовні звалили на нього браму, підклали під нею гранату і сказали, якщо буде рухатися, то граната розірветься. Отець Ілля цілісінький день просидів, молячись, а потім якось розв’язав шнурки, легенько виліз, так що граната не розірвалась. Та енкаведисти все одно його знайшли і побили так, що через деякий час він помер.
Яка ж ідея кликала пана Олександра Сливінського до боротьби за українську державність, що заставляло йти на прю, не жаліючи свого життя, знаючи, що будь-якої миті можна загинути?
“Ми воювали за самостійну українську державу, а не за більшовицьку. Вірили в Україну, жили нею, воліли радше вмерти, ніж дозволити загарбникам захопити свою землю, – каже вояк. – Не за таку владу ми боролися, яка сьогодні не може забути катів росіян та СРСР”.
Він мріє побачити Україну українською та просить Бога, щоб дав нам сили вистояти. “Тільки любов до України, кров героїв, є істиною, джерелом, до якого треба завжди повертатися”,- каже він.
2004 рік, Юлія Боєчко, доповнення Яна Коваленко.
