…Весь сенс “Кобзаря” полягав у.
тому, що він був написаний.
по-українському!
Ю.Луцький.
Дух мови – це і дух.
літератури всякого народу.
Й.Г. Гердер.
Романтизм – це епоха віддалена в часі, що лиш частково проглядає крізь учинки сучасників. Романтизм – це національна самобутність, це мірило вартости самого буття: де немає самобутности – там немає життя, де немає самодостатности – там немає патріотизму. Романтизм як філософія культу національного дав нам поета, якого, за висловом О.Вишні, було досить, щоб ми стали нацією. Романтизм дав нам мислителя, вся творчість якого посвідчує, що завдання поступу людства – у відцентрово-божественному рухові до кожної окремої нації як найціннішого багатства світу. Із романтизму виріс “перший відкритий виразник українського сепаратизму”1, що через найголовніше знаряддя порозуміння зі світом – мову – виcловив це безапеляційно. Власне, йому відкрилася сутність слів Ремі де Гурмона: письменникова батьківщина – це його мова. Тому, як зауважує Ю.Луцький, його не опанувала спокуса ввійти в російський літературний процес, а навпаки – зерно його філософії пружинить у таких словах поетичних:
Не дуріте самі себе,.
Учітесь, читайте,.
І чужому научайтесь,.
Й свого не цурайтесь,.
Бо хто матір забуває,.
Того Бог карає,.
Того діти цураються,.
В хату не пускають,.
а також у часто повторюваному вислові: “Я нічого не хочу – тільки щоб люди свого не цурались”2.
Мабуть, усю вічність буття проникатимемо в ці слова, щоб вони врешті стали зрозумілі, щоб вони врешті стали дією, щоб із сили промовлених слів постала сила національних ідеалів, принципів, пріоритетів та інтересів. Власне, синтез цього і був властивий Шевченкові у найприродніший спосіб: велика людина завжди національна, як її народ, бо вона тому і велика, що представляє собою свій народ (В. Бєлінський). Поза межами нації не творять, як не може фізично жити поза межами власного тіла людина.
Чи був би такий великий Шевченко, якби написав “Кобзаря” неукраїнською мовою? Чи були б тоді ми? Як жилося б нашій мові без Шевченка, без цього чоловіка, що через незбагненну інтуїцію пізнав її до найпотаємніших глибин (“він, – казав П.Куліш, – творить чудеса з українською мовою”), щоб поставити “на сторожі коло нас”, щоб у час бездержав’я зробити її нашою державою, щоб довести всім, що вона не якесь знаряддя і не так засіб спілкування – як саме наше життя. Поза нею – чужина. Без неї нас просто нема. Не випадково на запитання поліційного допитувача, чи не пояснюється популярність його віршів їхньою зухвалістю та обурливістю, Шевченко відповів: “Вірші мої подобалися, можливо, тому тільки, що по-малоросійському написані”3.
Шевченкове слово, як зазначив Є. Маланюк, – це не матеріял для складання речень, це слово – ЛОГОС (з грец. logos “поняття, думка, розум”), що ним розпочинається Євангеліє від св. Йоанна4. Боже Слово через Шевченка утверджувало нашу країну і почало творити окрему державу в історично межовій ситуації. Тоді хіба Слово могло дати максимальний ефект у боротьбі за Україну5. Опинившись із 15 років в абсолютно чужомовному середовищі, він вилеліював мову у своєму серці, і “кожен його вірш стає мовби дослідницьким екскурсом у глибини словозначень, розбудовою семантичних покладів мови”6. Його відчуття мови переростає у відання – знання того, що думали – відали – гадали предки7.
Чи могло бути прийнятним для Шевченка мовне відступництво? Риторичне запитання. Це явище отримало убивче викриття, яке, на жаль, вцілює у сьогодення:
… і землячки.
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,.
Сміються та лають.
Батьків своїх, що змалечку.
Цвенькать не навчили.
По-німецькій…
…може, батько.
Остатню корову.
Жидам продав, поки вивчив.
Московської мови… (“Сон”).
За крок до цього відступництва запопадливе опанування чужого коштом свого: “І всі мови / Слав’янського люду – Всі знаєте. А своєї / Дасть біг /…” (“І мертвим, і живим…”) зі всесильною прагматичною мотивацією: “Дарма праця, пане-брате: / Коли хочеш грошей, / Та ще й слави, того дива, / Співай про Матрьошу, / Про Парашу, радость нашу…” (“Гайдамаки”).
Як жилося Мові до Шевченка?
Від часу Переяславської ради українська мова підпадає під чужий лінґвомосковський шлях розвитку. Якщо у золотій добі нашої культури, себто у ХVІІ ст., красне письменство дихає словенороською мовою – церковнослов’янською української адаптації з елементами живої розмовної стихії, то вже 1690 року на всі українські церковні книги накладено анатему. Від цього часу і до виходу “Кобзаря” 1840 р. вийшло із двадцять указів, які прямо чи опосередковано стосувалися функціювання нашої мови.
Як наслідок, у ХVІІІ ст. поширюється явище українсько-російської двомовности, за яким українську загнано лише у селянський побут та до горстки інтеліґенції, – російська натомість запановує абсолютно у всіх царинах. Відтак українську мову офіційно проголошено діялектом російської. Причиною цього варварського російщення була не тільки виняткова агресивність російської великодержавної доктрини, а й наша дивовижна поступливість. Своєю чергою, це спинило формування української літературної мови як засадничо-об’єднавчого чинника нації. Уся сила мови, наче високо здійнята хвиля, перелилася у фольклор, який і став живлющим причастям для романтиків, що, зрештою, певною мірою повернуло мові її володіння. Мова І. Котляревського та Г. Квітки, за висловом Василя Лева8, лише проторувала дорогу розвиткові мови народної як літературної: змагання діялектів тривало. Серед таких обставин, серед фольклорно-діялектного нуртування мови, перед якою вибудовано якнайвищу греблю, аби не полилася вона в инші сфери життя, у серці України, на Звенигородщині, народжується Тарас – її містик і визволитель.
Навчаючись у дяка церковнослов’янської, а за час перебування у Вільнюсі – польської та білоруської, під час навчання в Академії мистецтв – французької, італійської та російської, насичуючи свої твори фраґментами із 29 мов9, він насправді щомиті творить рідне слово. Бо тільки воно справжнє, дане Богом. Бо поет знав – лише ця Мова врятує і возвеличить його народ. Можна вийти за межі держави, але не мови. Бо вона є мисленням і світоглядом. Важливо, що “в російській школі Тарас не вчився, а це зберегло його мову, а головно сам спосіб думати (складню) від чужого каламутства – у нього завжди складня народна”10:
На чужині не ті люде, -.
Тяжко з ними жити.
Ні з ким буде поплакати,.
Ні поговорити.
За традиційними теоріями, літературна мова розвивається разом із політичними рухами. Українська літературна мова є “чудом” лінґвістичного розвитку, бо сама підштовхнула політичний рух11 і стала в центрі всіх політичних проблем ХІХ ст., а ХХ ст. і поготів. Автор цього дива відомий (не без співучасти П. Куліша, якому Шевченко дитинно довіряв своє Слово).
Своєю Мовою Шевченко об’єднав усі частини української етнографічної території, позаяк Звенигородщина – це те місце, де перехрещуються східні, західні та північні говори. І якщо у творах Шевченкових попередників рясніють вульгаризми, провінціялізми, незрозумілі архаїзми і росіянізми, то Шевченкова мова, скупана у фольклорно-пісенних ріках, – це найвище духозведення нашої нації. Французький письменник Еміль Дюван зазначив: “Хто перший раз брав до рук Шевченка, той помилявся, думаючи, що то народні пісні. Більше бути народним поетом вже нема куди”12, а М.Костомаров, ніби поглиблюючи міркування Дювана, додав найсуттєвіше: “Шевченко співає так, як народ ще не співав, але як він заспіває за Шевченком”.
Як жилося Шевченкові у своїй мові?
Іван Сошенко обурювався, коли Тарас замість того, щоб малювати, нишком мережив папір словами… Але як міг він опиратися слову, яке стало для нього “раєм”:
Слово моє, сльози мої,.
Раю ти мій, раю! (“Чигрине, Чигрине”).
І хоч цей рай згодом обернувся у пекло – золото Шевченкової душі перетворити в иржу було неможливо. Після заслання, перебуваючи у місті-упирі, збудованому на козацьких трупах, – у Петербурзі, він записав свою мовну, а отже, життєву програму:
Ради їх,.
Людей закованих моїх,.
Убогих, нищих … Возвеличу.
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх.
Поставлю слово (“Подражаніє 11 Псалму”).
Мовний конфлікт вибухнув із “Кобзарем” 1840 р. Цензори вітали й визнавали талант Шевченка-поета, але різнилися своїм ставленням до української мови як літературної. Анонімний рецензент українську мову назвав “уродованьем русского языка на хохлацкий лад”, “наречием, которого даже не существует”13, а найбільше лютував В. Бєлінський у рецензії на “Гайдамаків”: “Если же эти господа “кобзари” думают своими “поэмами” принести пользу низшему классу своих соотчичей, то в этом очень ошибаются <…>, подобного рода произведения издаются только для услаждения и назидания самих авторов: другой публики у них, кажется, нет”14. Найприємніше з усього, що вивергав Бєлінський після прочитання українських текстів, було розуміння того, що вони “отличаются самым чистым малоросийским языком, который совершенно недоступен для нас, москалей, и потому лишает нас возможности оценить его по достоинству”15.
“По достоинству” міг, звичайно, ці тексти оцінити, за висловленням Є.Сверстюка, “найбільший блудний син України” Микола Гоголь – той, на якого великороси показували нам пальцем як на взірець мовного вибору, “забуваючи” про смертельний конфлікт між свідомими спробами письменника вписатися у російський контекст і глибинним підсвідомим опором його національної самоідентифікації. Той М.Гоголь, який у листі до Л.Смирнової від 24.12.1844 р. писав: “… сам не знаю, яка моя душа: хохлацька чи російська”16. Той М.Гоголь, який у критично-переламний час української історії, у час народження незалежної української літератури і самої нації – не повірив у це, через що йому попросту не стало духу на життя в українській мові – головному етновизначальному чинникові. У жовтні 1853 на запитання професора О.Бодянського, якої він думки про Шевченка, Гоголь відповів: “Гарно, що й казати… Дьогтю занадто; навіть більш, ніж поезії. Нам з вами, яко українцям, се приємно, але ж не в усіх такі носи… Та й мова… Нам треба писати по-російськи; задля нас, чехів, сербів єдиною святинею повинна бути мова Пушкіна…”17. Але ще у “Гайдамаках” Шевченко зазначив:
Спасибі за раду.
Теплий кожух, тілько шкода -.
Не на мене шитий,.
А розумне ваше слово.
Брехнею підбите.
Вибачайте… кричіть собі,.
Я слухать не буду…
А щодо М.Гоголя, то написав поет:
Ти смієшся, а я плачу,.
Великий мій друже.
А що вродить з того плачу? (“Гоголю”, 1844).
І вродило таки рясно!
Попри те зачепили Шевченка напутництва Бєлінського, Гоголя та іже з ними, і написав він російською трагедію “Никита Гайдай” (1841) і поему “Тризна” (1844). Хотів він надрукувати і “Слепую”, але в листі від 30.09.1842 р. до Я.Кухаренка писав: “Переписав “Слепую” та й плачу над нею. Який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом! Лихо, брате-отамане! Єй-Богу лихо! Се правда, що, опріч Бога і чорта, в душі нашій є щось таке страшне, що аж холод іде по серцю, як хоч трошки його розкриєш. Цур його: мене тут і земляки і неземляки зовуть “дурнем” Але ж хіба я винен, що я уродився не кацапом або не французом! Що ж нам робити… Перти проти рожна чи закопатися заживо в землю!”18. І таки “попер проти рожна”, всією своєю наступною творчістю та ще й у передмові до ненадрукованого “Кобзаря” 1847 року майже з грайливою певністю і зухвальством зазначив:
“Чую, а иноді і читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгари, чорногори, москалі, всі друкують, а у нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя! Може, злякались нашествія иноплеменних журналістів? Не бійтесь! Собака лає, а вітер несе. Вони кричать – чому ми по-московськи не пишем?… Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки…, на москалів не зважайте, нехай вони пишуть по-своєму, а ми по-своєму: у їх народ і слово і в нас народ і слово; чиє краще – нехай судять люди…Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтер Скотта, що й той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не [власне] в Малоросії – і свого язика не знає; В[альтер] С[котт] в Едемборґе (Единбурзі), а не [власне] в Шотландії – а може, і ще було що-небудь, що вони себе одцурались. Не знаю. А Борнц [Бернс] усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина. Горе нам: безуміє нас обуяло з тим мерзостним і богопротивним панством! Нехай би вже оті Карпи-Гнучкошиєнки-сутяги – їх Бог за тяжкі гріхи наші ще до зачаття в утробі матері осудив киснуть і гнить в чорнилах, – а то мужі мудрі й учені проміняли свою добру, рідну матір на п’яную непотрібницю. Чому Караджич, і Шафарик, і инші не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слов’янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали? Не вдавайтесь у тугу, а молітесь Богу і працюйте розумно во ім’я матері нашої України безталанної…” (8 березня 1847 року, Седнів)19.
За рік до смерти поета журнал “Отечественные записки” вмістив анонімну рецензію на видання “Кобзаря” 1860 року, де зазначено, що “поява Шевченка переможно завдає поразки старим забобонам про зручність і незручність писання тією чи тією мовою; знищує перевагу, що надається панівним народностям. Мова малоросійська, яка до того часу була об’єктом насмішок, або впадала у манірну книжність, у Шевченка набула такого напряму, який – природно – не відходить від засвоєного народом способу, але разом з тим не чужий сучасним ідеям освіченої людини”. А в рецензії Плещєєва у “Московському віснику” зазначено: “Твори Шевченка служать яскравим запереченням панівній ще років десять чи двадцять тому думці, що малоросійська мова нездатна до дальшого розвитку… Тепер ви на кожному кроці зустрінете в нас людей, що захоплюються Шевченком, вивчають навіть малоросійську мову для того, щоб прочитати його вірші”20.
Не порушує Шевченкової мовної стійкости й те, що є підстави вважати Шевченка двомовним письменником, бо російською мовою він написав не менше, ніж українською. Про це свідчить його проза і “Щоденник”. Існує два пояснення такого роздвоєння монолітного символа нашої мови. О. Кониський зазначає, що Шевченко двічі брався писати по-російському21 – і двічі не з доброї волі, і двічі нещасливо. Першим разом його примусила російська критика, другим – російська неволя. Дозвіл писати виклопотали Шевченкові десь до весни 1854 року, але тільки російською мовою і під пильним наглядом офіцерів22. На думку сучасних дослідників23, Шевченкова внутрішня двомовність зумовлена і тим, що в тодішній мові йому для віддображення всієї складности своїх думок і вражень не вистачало відповідної лексики. А не вистачало через політику шовіністичного російщення, що фактично на два століття призупинила розвиток української літературної мови, створивши її функційну неповноту. Себто творячи літературну мову, Шевченко ще й сам не міг почуватися вільно у всіх її проявах, попри те, що “найглибше всю повноту слова розкриває поезія”, і той, “хто поетизує, є стражем мовного дому”24.
Саме тому його геніяльні твори – це поезія, яка “заступила собою всі инші, заборонені прояви свободи духа” (О.Забужко). І саме вона має зцілити мову (що й сталося), бо “ніщо инше не годне повернути нашим вустам первісного природного смаку слова”25. Отож, поки існує поезія – буде й мова, і навпаки. Читання Шевченка-поета – це шанс пізнати свою мову, шанс сягнути у собі підсвідомого, шанс стати сильним, бо у руці великої людини перо сильніше за меч (Рішельє). І тоді з легкістю промовимо:
Ми не суєта!
І возвеличимо на диво.
І розум наш, і наш язик…
Та й де той пан, що нам закаже.
І думать так, і говорить? (Подражаніє 11 Псалму).
Однак, попри непроминальність ролі поезії у Шевченковому і нашому мовному бутті, його українські листи порівняно з російськими засвідчують відчуття внутрішньої свободи, що не закута у типові для російської мови епістолярні кліше. Це особливо відчутно, коли в листах українською і російською мовою йдеться про той самий факт, а саме про зустріч із М.Щепкіним: “Простите мне, что я не написал вам с М.С. Не мог. Старый чародей наш своим посещением сделал из меня то, что я и теперь еще не могу прийти в нормальное состояние” (лист до С.Т.Аксакова 04.01.1858) і “Я ще й досі не охолонув од мого дорогого гостя, і досі стоїть він у мене в очах і не дає спокою ні вдень, ні вночі” (лист до М.О.Максимовича 04.01.1858); “Приїжджав до мене колядувати старий М.С.Щепкін, то я після його колядки й досі хожу наче після похмілля. Нехай йому Господь шле добре здоров’я” (лист до М.М.Лазаревського 04.01.1858)26.
А як же говорив він, така дорога і близька нам людина. Зі спогадів пані Ускової маємо безцінне свідчення його усного мовленнєвого етикету: “Рухи його були поважні, голос м’який, симпатичний; говорив він виразно, плавно, чисто. Кожне слово його було продумане, тепле, віяло воно розумом… Читав він виразно, з експресією, з почуттям, найпаче, коли читав щось таке, що йому подобалося”. Додає до цих спогадів і П.Куліш: “Усі ми – київська молодь – знали Шевченкові твори напам’ять і були очаровані ними. Мова його впливала на всіх нас і на Костомарова страшенно”27. Не менш яскраві враження і в поета Якова Полонського: “Кажуть, що хитрість – характеристична риса малоросіян; Шевченко в такім разі був би різким винятком із загального типу, бо ж він був людиною у вищій мірі нелукавою, загально одвертою й навіть безстрашною в тім сенсі, що його непоміркована мова часто-густо змушувала инших тремтіти за нього або затулювати вуха й утікати…”28. “У розмовах його, – зазначає М.Костомаров, – взагалі не чути було тієї злоби проти гнобителів народних, яку він часто-густо висловлював у творах поетичних. Навпаки, він дихав любов’ю, бажанням погодити всі національності, уладнати неправди соціяльні … Шевченко ніколи своїми розмовами не наганяв на розмовників нудоти: він умів до речі жартувати; умів зручно бавити і звеселяти своїх розмовників придатними оповіданнями, жартами, гострим словом”.29.
Успадкуймо ж цю любов генія, і разом із Шевченком ми таки створимо наш Мовний дім – дім нашого особистого і державного життя.
1 Луцький Юрій. Між Гоголем і Шевченком. – К., 1998. – С. 69.
2 Луцький Юрій. Там само. – С. 224.
3 Луцький Юрій. Там само. – С. 214.
4 Маланюк Євген. Книга спостережень. – К., 1997. – С. 164.
5 Іваничук Р. А слава – заповідь моя // Дзвін. – 20001. – № 5 – 6.
6 Шевельов Ю. 1860 рік у творчості Т.Шевченка //Записки наукового товариства ім. Т.Шевченка. Праці філологічної секції. – Т. ССХХІV. – Львів, 1992. – С. 93.
7 Плющ Леонід. Екзод Тараса Шевченка. Вибране. – К., 2001. – С. 290.
8 Лев Василь. Шевченкова мова // Діло. – 1939. – 12 березня.
9 Ткаченко О.Б. Шевченко і мови // Мовознавство. – 1989. – № 4. – С. 3 – 10.
10 Огієнко І. Історія української літературної мови. – К., 1995. – С. 141.
11 Шевельов Ю. Розвиток української літературної мови // Переосмислення української історії. – Едмонтон, 1981.
12 Єрмоленко С. Я. Художнику немає скутих норм… // Нариси з української словесності. – К., 1999. – С. 137.
13 Кониський О. Тарас Шевченко – Грушівський. Хроніка його життя. – К., 1991. – С. 143.
14 Свобода В. Шевченко і Бєлінський // Записки наукового товариства ім. Т. Шевченка. Т.ССХХІ. Праці філологічної секції. – Львів, 1990. – С. 100.
15 Свобода В. Там само. – С. 101.
16 Ковалів Юрій. Білінґвістична трагедія людини, родини, нації //Урок української. – 2001. – № 6. – С. 4.
17 Кониський О. Тарас Шевченко – Грушівський. Хроніка його життя. – К., 1991. – С. 340.
18 Кониський О. Там само. – С. 126.
19 Кониський О. Там само. – С. 440, Луцький Юрій. Там само. – С. 211.
20 Соловей Оксана. Шевченківські доповіді. – К., 2000. – С. 40 – 41.
21 Кониський О. Там само. – С. 487.
22 Кониський О. Там само. – С. 354, 355, 342.
23 Масенко П. Гоголь у російській літературі: пророк чи басаврюк? //Літературна Україна. – 1992. – 11 червня; Ткаченко О.Б. Шевченко і мови //Мовознавство. – 1989. – № 4. – С. 8-9.
24 Возняк Т. Тексти та переклади. – Харків, 1998. – С. 40.
25 Забужко О. Апологія поезії в кінці ХХ століття //Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика 90-х. – К., 1999. – С. 43.
26 Русанівський В.М. Історія української літературної мови. – К., 2001. – С. 205-206.
27 Кониський О. Там само. – С. 347.
28 Маланюк Євген. Книга спостережень. Статті про літературу. – К., 1997. – С. 140.
29 Кониський О. Там само. – С. 194-195.
Ірина Фаріон
