Після Лютневої революції хвиля українського національного відродження охопила Російську імператорську армію, в якій служили майже 4 міліони українців.
З ініціативи Українського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка, заснованого поручником Миколою Міхновським, розпочалася українізація військових частин. 1 травня 1917-го в Києві оголосили про створення Першого українського козачого ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку – першої української частини, сформованої на добровільних засадах. Слідом за нею в містах України, в гарнізонах і на фронтах стали виникати інші українські підрозділи, що переважно носили імена героїв Козацької доби. У серпні 1917 р. українізація зачепила цілі армійські корпуси, зокрема, 34-й корпус генерала Павла Скоропадського став 1-м українським корпусом. Під час першої російсько-української війни (грудень 1917-квітень 1918-го) на захист України виступили Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців Євгена Коновальця, Гайдамацький кіш Слобідської України Симона Петлюри, полк ім. кошового отамана Костя Гордієнка Всеволода Петріва та інші.
Процес творення українського війська продовжився в часи Гетьманату. Зокрема, в цей час у таборах Австро-Угорщини й Німеччини завершується формування з військовополонених-українців двох Синьожупанних та Сірожупанної дивізій, названих за кольором мундирів. У липні 1918-го з ініціативи гетьманського уряду, за зразком російських гвардійських полків, із заможніших селян Лівобережжя була сформована Сердюцька дивізія. Формування збройних сил ЗУНР відбувалося на основі австрійських запасних частин Галичини та легіону Українських Січових Стрільців. На початку 1919 р. їх реорганізували в Українську Галицьку Армію в складі 13 бригад, зведених у три корпуси. Значну допомогу західним українцям надавали східні, зокрема, командувачами УГА були генерали Михайло Омелянович-Павленко та Олександр Греків.
Станом на грудень 1918-го військо Директорії налічувало близько 100 тис. бійців, переважно повстанців. Однак після перемоги антигетьманського повстання, під впливом руйнуючої більшовицької агітації, воно тануло. Впродовж 1919-1920 р. відбулося кілька реорганізацій українських збройних сил, змінювалася їхня структура. У травні 1919-го Армія УНР була реорганізована в 11 дивізій у складі п’яти груп: Волинської, Запорізького корпусу, Корпусу Січових Стрільців, повстанців Юрія Тютюнника та 3-ї дивізії Олександра Удовиченка. Остання за стійкість у боях отримала назву “Залізна”. Під час походу наддніпрянської і галицької армій на Київ влітку 1919-го було створено спільний Штаб Головного отамана на чолі з Миколою Юнаковим, а військо було розділене на три групи: Західну, Середню та Східну. Навесні 1920-го в Польщі відбулося формування 6-ї Січової дивізії Марка Безручка, яка ввійшла разом із поляками до Києва, а згодом відзначилася героїзмом в обороні Замостя. Напередодні свого відступу до Польщі та інтернування Армія УНР мала вісім дивізій під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка і налічувала близько 23 тис. осіб.
“Увесь тягар визвольної боротьби впав на молоду Українську Армію. Вона мусила підтримувати внутрішній спокій, стерегти й обороняти зовнішні кордони своєї держави. Не дивлячись на таку надто несприятливу ситуацію, Українська Армія приступила до виконання своїх завдань, повна віри в перемогу, готова на всі жертви. Справді, незабаром настав іспит її витривалості, її національної свідомості. Розпочався новий період боротьби Української Армії за незалежність України. Ця нерівна боротьба (на чотири фронти) була повна трагізму й героїзму. Сотні тисяч українських вояків у неймовірно важких обставинах клали своє життя за волю України, в той час як європейські держави або були нейтральними, або допомагали ворогам України»
Олександр Удовиченко. “Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921.”
Джерело: memory.gov.ua