Із початком Української революції виникли обставини сприятливі для розвитку української освіти і культури.
На початку березня 1917-го з ініціативи української громадськості в Києві постало Українське товариство шкільної освіти, а вже 18 березня відбулося урочисте відкриття Першої української гімназії імені Тараса Шевченка, директором якої став учений-хімік і педагог Петро Холодний. Впродовж 1917 року в Києві відбулися два всеукраїнські вчительські з’їзди, на яких творилася “дорожна карта” подальшого розвитку української освіти. Серед головних питань – українізація навчальних закладів, викладання виключно українською мовою, запровадження уроків української літератури, історії та географії, відкриття українських навчальних закладів, кафедр, різноманітних курсів.
Нового імпульсу процеси українізації отримали із постанням Генерального секретарства освіти, яке очолив видатний український педагог і літературознавець Іван Стешенко. Як наслідок, вже в 1918 році в Україні діяли близько 5,4 тис. початкових шкіл, 100 українських гімназій, педагогічні, технічні, медичні училища, агрономічні школи. За гетьмана Скоропадського відбулося урочисте відкриття Київського державного українського університету та Кам’янець-Подільського університету. Процеси творення української школи активно відбувались в Західно-Українській Народній Республіці, де діяли 30 українських середніх навчальних закладів. Всі вони були державними, а вчителі мали статус державних службовців.
Ще з часів Української Центральної Ради розпочалося творення Української академії наук, цим опікувався історик Микола Василенко. Урочисте відкриття академії відбулося 14 листопада 1918-го, а її президентом став відомий філософ та природознавець Володимир Вернадський. Авторитет Української академії наук був настільки високим, що та беззаперечно визнавалась кожною з влад, які встановлювались у Києві, а згодом на її основі постала радянська Всеукраїнська академія наук.
Українська революція спричинила справжній ренесанс в літературі та мистецтві, де з’явилися нові тенденції і віяння. Небаченого раніше розвою набуло книговидання, понад 100 видавництв спеціалізувались на українській літературі, найбільші з яких “Час”, “Дзвін”, “Криниця”, “Сяйво”. У цей час виходять близько 26 млн. книг, зокрема раніше небаченими тиражами твори українських класиків – Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Михайла Коцюбинського і молодих письменників – Олександра Олеся, Павла Тичини, Володимира Винниченка, Максима Рильського.
Зі зростанням попиту на українську книгу, в десятки разів збільшується кількість бібліотек. Зокрема, 15 серпня 1918 року було офіційно відкрито Національну бібліотеку України, одну з найбільших в Європі. Про розмах музичного мистецтва свідчить хоча б те, що 1918-го в Києві діяли 4 професійні українські театри: Другий міський театр на чолі з Миколою Садовським, Державний народний театр – Панас Саксаганський, Державний драматичний театр – Борис Кривецький та “Молодий театр” Леся Курбаса. Знаковими подіями музичного життя стали заснування Державного симфонічного оркестру на чолі з Олександром Горілим і європейське турне Української республіканської капели Олександра Кошиця. В роки революції створили свої шедеври Кирило Стеценко, Микола Леонтович та Левко Ревуцький. Ключовою подіє в художньому мистецтві стало відкриття 18 грудня 1917 року Української академії мистецтв, засновниками якої стали Федір Кричевський і Георгій Нарбут. В цей же час були зроблені перші кроки в українському кіномистецтві. Навесні-влітку 1918-го побачили світ декілька кінохронік, відбувся перший фестиваль документальних фільмів “Українська кінематографічна вистава”, розпочала роботу перша кіновиробнича компанія «Українфільм». За чотири роки в Україні відкрилися 320 стаціонарних і 160 пересувних кінотеатрів.
“Добре оборудована і поставлена українська школа далеко, безмірно більше може дати для справи політичної автономії, ніж сотні найкращих демагогічних трактатів. Кілька поколіннів, переведених через рідну школу, дадуть таку міцну й непохитну відпору до наших політичних демагогів, якої не створити всякими гострими заходами. Автономія свідомого національно й освіченого народа сама прийде — так само натурально, як падає з дерева достиглий плід. Це може помалу робиться, але зате міцно, бо на віки. І для цього в рамцях вільної держави досить морального впливу і авторитету, коли не можна впливати через формальну власть”.
Сергій Єфремов. 6 серпня 1917 р.
“Мені довелося бувати на концертах хору Кошиця тут, у Бельгії і Швейцарії. Годі описати той ентузіазм, який викликали ці концерти, та зрештою мені не ходить тепер про ступінь успіху, лише про якість враження. В тих відзивах, які мені доводилося чути й читати, поряд з об’єктивною красою української на-родної мелодії підносилася її свіжість, новизна, але не екзотичність. Її краса, хоч і як мало знана, не видавалася чимось чужим, далеким, до чого треба звикнути, але була відразу всім зрозуміла, мила, загально прийнята. Отже не дивно, що деякі пісні зразу ж переймали чужинці і виконували на концертах; ба навіть бульвар, широкий паризький бульвар, такий відпорний для всього, що не французьке або не офранцужене, признав право горожанства українській пісні і не дивно було почути в трамваї, чи на тротуарі уривки мелодії “Ой у полі” чи “Ченчика”” .
Дмитро Андрієвський. “Мистецтво на еміграції”.
Джерело: memory.gov.ua