“Від запитів журналіста Джоша Когена віяло не журналістикою, а прокуратурою”, – Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.
3акриті архіви: справжня та вигадана історія
Я часто спілкуюся з журналістами – з різних країн, видань, поглядів. Чим професійніший представник медіа – тим менше проявляє власні вподобання, а намагається почути і передати думку співрозмовника. Є чимало тих, які питаннями провокують дискусію. Але від запитів журналіста Джоша Когена віяло не журналістикою, а прокуратурою. Вже через кілька рядків зрозумів: зі мною спілкуються як із обвинуваченим. «Якби Ви, – запитував він, – відповіли на звинувачення західних істориків, що Ви і ваші співробітники готові ігнорувати і навіть фальсифікувати історичні документи?». Інші питання – в такому ж дусі. Дотримуючись «демократичних» стандартів Коген дав можливість «виправдатися»: «Вітаємо будь-яку заяву, яку Ви хотіли б зробити у відповідь на звинувачення, щоб ми могли включити їх в статтю… Так як ми близькі до публікації, були б вдячні за відповідь протягом двох днів».
Попри обурення тоном і обвинуваченнями в намірах (дій не виявили, бо не могли), я підготував вичерпні відповіді, фрагменти яких надрукували. Не для того, аби представити мою точку зору (тоді їх слід було навести повністю), а для уникнення зауважень у відсутності «балансу». Адже всі інші коментатори налаштовані більш ніж критично до моєї роботи і навіть особи.
Серед них Джаред Макбрайд, автор публікації, тональність якої зрозуміла вже з назви «Як новий «комісар пам’яті» в Україні контролює минуле країни».
Від Джефрі Бьордса щойно дізнався про фальсифікації чи цензурування документів у невідомій навіть мені «моїй» 898-сторінковій книзі. «Фальсифікат знайшли» – назвати книгу «забули».
Здивували слова канадського історика Марка Царинника про його проблеми із доступом до архіву СБУ, коли я був директором. Ймовірно, пан Коген неправильно зрозумів його, адже маю листа від Марка (сподіваюся, він пробачить мені вимушену публікацію частини нашого приватного листування у 2010 році): «Ви знаєте, напевно, що я не погоджуюся з Вами в оцінці деяких аспектів української історії. Але я завжди буду вдячний Вам за те, що Ви торік дали мені доступ до архіву СБУ». І це не була преференція – вперше архів СБУ забезпечив рівний доступ, коли установу очолив я.
Станіслав Сергієнко, український історик, представляє обурених колег з України. Я не міг згадати «відомого історика» з таким іменем. Чому – зрозумів після допису у Фейсбуці директора архіву СБУ Андрія Когута. Станіслав Сергієнко – студент, активіст лівих рухів, співпрацює з проросійським виданням «Газета 2000», де з’являються його публікації за підтримки фонду імені скандально відомого Олеся Бузини. В архіві працює і, цитуючи нинішнього очільника установи: «На відміну від коментаря Джошу Когену, на доступ працівникам архіву не нарікав».
Не менш дивний авторський текст, повний помилок та перекручень. Ось лише кілька: директором Центру досліджень визвольного руху я став 2002 року, а не в 2006-му (деталь важлива, адже демонструє недбалість автора, який навіть до «Вікіпедії» не зазирнув); за президента Ющенка не було перейменувань вулиць іменами лідерів ОУН та УПА чи принаймні жодних, до яких причетний тодішній президент; немає прикладів, коли я захищав вояків Ваффен СС дивізії «Галичина», натомість пишу про них як жертв війни, українців, мобілізованих ворожою пропагандою для боротьби за чужі цілі. Врешті, на посаду голови Українського інституту національної пам’яті (УІНП) мене призначав не президент: керівника Інституту визначає уряд. А на момент мого призначення (25 березня 2014 року) Петро Порошенко ще не був президентом. Тому версія, що так він заручався підтримкою націоналістичних сил сміховинна. Тим більше, що я не є членом жодної політичної партії.
Незрозуміле походження цифр і звичайний фейк
Заглиблення автора в історію породжує ще більше помилок. Він із легкістю оперує непідтвердженими цифрами. 70-100 тисяч «вбитих УПА поляків» – таку кількість зустрічаємо в політичних заявах, але наукового обґрунтування, опертого на джерела і бодай якусь вірогідну методологію підрахунку немає.
Незрозуміле походження цифри «35 тисяч вбитих українськими націоналістами євреїв у Західній Україні», яку не зустрінете навіть у критичних до ОУН істориків.
Вільно, як із цифрами, Коген поводиться із джерелами – «наказ» Клячківського про «винищення всіх поляків віком від 16 до 60 років» є звичайним фейком.
Один з провідних аргументів Когена, що я «відбілюю» українську історію, «включаючи український визвольний рух в загальний історичний наратив України та ігноруючи його участь у Голокості і етнічні чистки поляків під час Другої світової війни». Не маючи змоги навести докази таких обвинувачень не окремих осіб, а цілого руху, він просто назвав це «ревізіоністською історією». Я не згоден із цим, і ось чому – у радянські часи лише згадка про націоналістів автоматично прив’язувалася до нацизму. Голокост теж був майже повністю радянізований – євреї не визнавалися жертвами геноциду, їх просто іменували «радянськими громадянами» (як зазначено на меморіалі жертвам Бабиного Яру в Києві). Тож ані я, ані Інститут національної пам’яті жодним чином не ігнорує цієї трагедії, особливо зважаючи на те, що цей наратив раніше був розмитий радянським баченням. Натомість Інститут наполегливо працює, щоб повернути Голокост – і пам’ять про нього – в український національний історичний наратив, включаючи цю тему до публічних заходів, публікацій та національних вшанувань.
Історія українського визвольного руху також не може бути зведена до кількох пунктів – створення в 1929 році і участі у воєнних подіях 1941 року. А Коген систематично ігнорує більше ніж 10 років періоду, коли українська нація була розділена між двома великими країнами, спустошена геноцидом, пацифікацією, Великим терором, репресіями і міжнаціональною ворожнечею. Так, ОУН була воєнізованою організацією – жоден історик не заперечує цей факт. Але те, що робить Коген – це заперечення важливості ОУН для історії Західної України в міжвоєнний період. При тому звинувачує мене у спробах зробити те саме з пам’яттю воїнів Червоної армії. Але ані я, ані Інститут національної пам’яті не заперечують героїзм Червоної армії під час Другої світової війни. Пам’ятні урочистості до 8-9 травня по всій Україні є свідченням цього. Два роки поспіль червоноармійці сиділи пліч-о-пліч з ветеранами УПА і не виникло ніяких проблем із цим. Когену досить було зазирнути в YouTube на урочистий концерт до Дня пам’яті і примирення у 2015 році, аби зрозуміти це.
Невелике розуміння специфіки української історії
Натомість Коген має невелике розуміння специфіки української історії – східна та західна історія України ніколи не були ідентичними і неможливо замістити одну частину іншою. Якщо українські історики зробили б те, що запропонував Коген, тоді західна українська історія залишилася б поза національним історичним наративом (саме так і було в Радянському Союзі). Тому, в той час, як він стверджує, що я «ігнорую половину населення» на Сході, те, що пропонує він – не звертати уваги на іншу половину. Натомість Інститут виступає за інклюзивний національний історичний наратив, в якому згадуються всі історичні події всіх українців: націоналістів, комуністів і навіть тих українців діаспори, які воювали у військах союзників на полях Нормандії, в Монте-Кассіно і Тихоокеанському фронті.
Коген спрощує історію України під час Другої світової війни в дуже «радянському» фокусі. Українці вбивали представників інших народів, убивали інших українців, інші народи вбивали один одного і українців в жахливих умовах війни. Історію України під час Другої світової війни неможливо подати у простих чорно-білих тонах. Наприклад, ОУН та УПА не співпрацювали з нацистами або совєтами, в усіх трьох сторін були окремі пакти про взаєморозуміння, але співпраця ніколи не була систематичною. Архіви свідчать, що навіть солдати Червоної армії попереджали підрозділи УПА про підхід військ НКВД, коли Український фронт просувався на захід по всій території України.
Звинувачення ОУН та УПА в колабораціонізмі, ксенофобії, участі в Голокості та етнічних чистках, характерне для радянської історіографії і пропаганди, досі підтримується низкою дослідників на Заході (зокрема згаданими панами Химкою, Царинником, Бьордсом). Але журналіст цю точку зору представляє як єдиноправильну. Відтак спроби опонувати, опираючись на нововідкриті документи – гідний засудження «ревізіонізм».
Саме цим словом, яке для західного читача має чітку асоціацію (заперечення Голокосту), тавруються сотні сучасних українських та закордонних досліджень, які характеризують діяльність ОУН та УПА як частину українського визвольного руху, руху який боровся із обома тоталітарними режимами – комуністичним та нацистським.
Крім того, Коген наполягає на тому, що ОУН брала активну участь у переслідуваннях євреїв 1941 року у Львові. Та немає ніяких документів ОУН, щоб довести активну участь Організації в цих подіях. Окремі члени ОУН брали участь, але діяльність Організації як політичної структури була зосереджена на відновленні незалежності України і проголошенні Акту 30 червня. Крім того, хоча це правда, що українці все ж взяли участь у вбивствах євреїв в Україні під час Голокосту, їх кількість досі невідома і, звичайно, нема підстав стверджувати, що таких було більше, ніж колаборантів із нацистами серед інших народів. Члени ОУН також врятували сотні євреїв від німецьких катів: наприклад, Олену Вітер, греко-католицьку черницю, члена ОУН визнано Праведником народів світу.
Коген розуміє важливість «консолідації української демократії», яка «вимагає, щоб країна вступила в боротьбу з темними аспектами свого минулого», але це може бути зроблено тільки тоді, коли українці дізнаються і зрозуміють усі сторінки свого минулого, і в жодному випадку не в односторонній радянській його версії. Українці повинні прийти до порозуміння з одним із найскладніших історичних переживань (і кошмарів), що мали місце під час Другої світової війни на українській території. А досвід з цих часів відрізняється не лише на регіональному рівні, а й у місцевих громадах і навіть родинах. Тепер, в демократичній Україні та за відкритості архівів, історики, незалежно від того, яку тему вони пишуть, мають можливість писати про це вільно, демократично, критично (навіть з розкішшю того, щоб бути об’єктом відкритої критики).
Декомунізаційні закони і архіви колишнього КГБ
Найважливіший висновок статті у «Форін Полісі» – звинувачення у впровадженні історичної цензури та переписуванні історії, шляхом обмеження доступу до архівів. Побоювання щодо імплементації декомунізаційних законів висловлювала низка науковців до набуття ними чинності. Минув рік – жодних випадків обмеження академічних свобод чи доступу. Тому, що жодних інструментів для таких обмежень закони не містили. Навпаки, кількість користувачів архівів колишнього КГБ суттєво зросла і серед дослідників з-поза меж України (наприклад, Амір Вайнер, Лінн Віола, Енн Еплбаум), і серед громадян України – за моніторингом громадськості майже на 50%.
Передача історичних документів із відання СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Міністерства внутрішніх справ не лише позбавить невластивих їм функцій (обслуговування дослідників минулого), але зробить можливим опрацювання фондів істориками та архівістами, які змінять військовослужбовців та офіцерів. І навіть більше – передача (між іншим, вона лише готується, а не відбулася як пише Коген) є важливим елементом загальних демократичних трансформацій посттоталітарного суспільства.
Міжнародна рада архівів рекомендує: «Записи, створені чи накопичені репресивними органами, слід передати під контроль нових демократичних органів влади за першої-ліпшої можливості, і ці органи влади повинні детально регламентувати їхнє зберігання. […] Органи безпеки повинні забезпечити передачу обраних досьє і документів чи то до національних архівів, чи то до інституцій, що мають справу з компенсаціями або виплатами жертвам репресій, або усуненням колишніх посадових осіб, чи то до Комісій Правди».
Саме тому спеціальні архівні закони, на зразок ухваленого торік українського, діють в 11 посткомуністичних країнах Східної Європи (Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії). Наданий ними доступ до архівів комуністичних спецслужб став головною гарантією від нав’язування державою «єдиноправильних» поглядів на минуле і навіть більше – однією з гарантій демократичного розвитку. Тому саме досвід західних сусідів обрала після Євромайдану Україна.
Інший аргумент за такий шлях – протилежні процеси на сході. Закритість російських архівів (віднедавна підпорядкованих безпосередньо Путіну) стала підставою для реабілітації тоталітаризму і використання його практик у сьогоденні. Але це вже зовсім інша – реальна – історія про переписування минулого і використання архівів. Втім, уваги Джоша Когена вона не привернула.
Володимир В’ятрович – голова Українського інституту національної пам’яті
English:
Volodymyr Viatrovych: Real and fictional history in Ukraine’s archives
Editor’s Note: The following is an op-ed by Volodymyr Viatrovych, a Ukrainian historian researching the Ukrainian independence movement and the director of the Ukrainian Institute of National Remembrance since March 25, 2014. It is a response to a story by Josh Cohen in Foreign Policy, headlined “The historian whitewashing Ukraine’s past.” The website for the Institute of National Remembrance is here (http://www.memory.gov.ua/).
I often talk with journalists from different countries, publications and with different views. The more professional the journalist, the less they show their own preferences and try to listen and reflect the opinion of the person they are talking with. Many of whom have questions that provoke a discussion. But the questions posed by journalist Josh Cohen are certainly not journalistic but rather those of a prosecutor.
After reading several lines of his initial email request for my comments on Feb. 25, I already understood: he is talking to me as if I was the accused. He asked: “How would you respond to Western historians’ allegations that you or your staff have a willingness to ignore or even falsify historical documents?” And other questions of that nature. Adhering to “democratic” standards, Cohen gave me the opportunity to justify myself: “We would welcome any statement you would like to make in response to these allegations so that they may be included in the article Foreign Policy intends to publish… As we are close to publication, I would great appreciate a reply in the next two days.”
Despite the angry tone and the accusations of its intent (evidence of actions were not found because he had none) I have prepared detailed answers, fragments of which they printed. Not in order to present my heavily edited point of view, but in order to create the impression of preserving balance in his work.
ADVERTISING
inRead invented by Teads
It’s not that I’m new to such kind of “scientific” debate.
Take the piece by Jared McBride with the “revealing” title: ‘How Ukraine’s New Memory Commissar Is Controlling the Nation’s Past.’ And it was only after reading the piece by Jeffrey Burds that I not only found out about my so-called falsifications or censorship, but also learned that some major “falsifying” occurs in a mysterious 898-page book the title of which he unfortunately fails to mention.
I was surprised by the words of Canadian historian Marco Carynnyk about his problems with accessing the SBU archive when I was director. Perhaps, Cohen misunderstood his words because there is a letter from Marco (who I hope will forgive me for being forced into publishing our private correspondence from 2010): “You know, perhaps I do not agree with your evaluation of some aspects of Ukrainian history. But I will always be grateful to you for the fact that in the last year you gave me access to the (Security Service of Ukraine) SBU archives.” And this was not preferential treatment. When I headed the SBU archives, for the first time ever people were ensured equal access.
Volodymyr Viatrovych is the director of the Ukrainian Institute of National Remembrance.
Stanislav Serhiyenko, a Ukrainian historian, represents the angered colleagues from Ukraine in Cohen’s work. I could not recall a famous historian with that name. Why? I understood after receiving a Facebook message from the director of the SBU archives Andriy Kohut. Stanislav Serhiyenko is a left-wing student activist, a regular contributor the pro-Russian publication Gazeta 2000, financed by the Foundation named for the scandalous Oles Buzina. Kohut also said that, contrary to what he told Cohen, Serhiyenko never complained to the archive staff about not having access to the archives.
What is equally strange is the author’s text is full of mistakes and distortions. Here are just a few: I became the director of the Center for Research of the Liberation Movement in 2002 and not in 2006 (this is an important detail because it demonstrates the author’s negligence, he didn’t even check Wikipedia); under President Viktor Yushchenko street names were not renamed after leaders of the Organization of Ukrainian Nationalists (OUN) and Ukrainian Insurrection Army (UPA). And on those occasions they were, there was never any direct involvement from the president.
Likewise, Cohen’s claim that I defended the soldiers of the Waffen SS “Galicia” Division cannot be substantiated by any examples. Instead I write about them as victims of war, Ukrainians mobilized by hostile propaganda to fight for someone else’s purpose. Finally, it was not the president who appointed me the director of the Ukrainian Institute of National Memory (and not my “Memory Institute” as Cohen puts it), rather this was done by a government decree. At the time of my appointment (March 25, 2014) Petro Poroshenko was not yet president. Therefore, to say he enlisted the support of nationalist forces is ridiculous. Moreover, I am not a member of any political party.
The deeper the author gets into history, the more errors there are. With ease he states unconfirmed figures: 70-100,000 Poles were “killed by the UPA”. These were the figures quoted in political statements but there is no scientific study based on sources, or at the very least reliable methodology in calculating these numbers.
The origin of the figure of “35,000 Jews killed by nationalists in western Ukraine” is also unclear. It’s the number you can’t find in the works of even those historians who are the heaviest critics of OUN.
Cohen is as ease with his use of numbers, just as he is with his sources.
The supposed “order” by Klyachkyvskiy about the “destruction of all Poles age 16 to 60” was deemed a fake.
One of Cohen’s leading arguments is that I am “whitewashing” Ukrainian history by including the Ukrainian liberation movement within Ukraine’s national historical narrative and ignoring it’s involvement in the Holocaust and the ethnic cleansing of Poles during the Second World War.
He calls this a “revisionist history” while I would disagree. During the Soviet Union, the mention of the nationalists was automatically associated with the Nazis (even though the two were not the same thing) and the Holocaust was almost completely Sovietized – the Jews were not the victims of the Holocaust but rather “Soviet citizens” were (as is stated on the memorial to the victims of Babi Yar in Kyiv). In no way am I, or the Institute of National Memory, falsifying the “narrative of the Holocaust”, especially when that narrative is all but forgotten in Soviet Ukrainian historical texts. If anything, the Institute has worked hard to place the Holocaust – and its memory – back into the Ukrainian national historical narrative by including it in public displays and discussions.
The history of the Ukrainian liberation movement also cannot be simplified into a couple of paragraphs that indicate its creation in 1929 and involvement in the war in 1941.
Cohen systematically ignores more than 10 years of history where the Ukrainian nation was split between two larger countries, devastated by genocide, the Pacification, the Great Terror, repression and inter-ethnic strife. Yes, the OUN was a militant organization – no historian denies that fact. But what Cohen is doing is denying the importance of the OUN to western Ukrainian history during the interwar period – something he himself accuses me of doing with the memory of Red Army soldiers. I, nor the Institute of National Memory, are denying the “heroism of the Red Army during World War II” – the many commemorations and remembrance celebrations that are included in the May 8-9 festivities throughout Ukraine are a indication of this. Red Army soldiers sat side-by-side last year with the veterans of the UPA and neither group had any problem with this.
Cohen only had to glimpse at the YouTube footage of the 2015 Remembrance Day concert in Kyiv to understand this. What Cohen has a slight grip on is the problem of Ukrainian history – eastern Ukrainian history and western Ukrainian history were never identical and one cannot please one group over another. If Ukrainian historians did what Cohen suggested, than western Ukrainian history would be left out of the national historical narrative (which is consequently, what occurred in the Soviet Union). Therefore, while he claims that in Luhansk and the east I am “ignoring half the population”, what he is suggesting is also ignoring the other half. What I, and the Institute are working hard on doing is advocating for a united national historical narrative in which all historical activities of all Ukrainians are mentioned – nationalist, communist and even those of the Diaspora Ukrainians who fought in the Allied forces on the beaches of Normandy, in Monte Cassino and the Pacific Theatre.
Cohen further simplifies the history of Ukraine during the Second World War into a very “Soviet” viewpoint. Ukrainians did kill other nationalities, but also killed other Ukrainians – just the same as other nationalities killed each other and Ukrainians in horrible ways. The history of Ukraine during the Second World War cannot be glimpsed in such a simple and black and white picture.
For example, the OUN-UPA did not collaborate with the Germans or the Soviets. There were individual pacts of understanding between all three but it was never systematic. Records even indicate that Red Army soldiers warned UPA units about incoming NKVD troops when the Ukrainian Front was pushing westward throughout Ukraine.
The accusations that the OUN and the UPA collaborated is xenophobia, their participation in the Holocaust and ethnic cleansing is characteristic of Soviet historiography and propaganda, and is to this day supported by a number of researchers in the West (including those referred to in Cohen’s article like Himka, Carynnyk and Burds). But the journalist presents his views as the only correct version of events. Therefore, attempts to oppose their views, based on newly discovered documents is deplorable “revisionism”.
These words have a clear association for Western readers with “Holocaust denial.” They are used in branding hundreds of modern Ukrainian and foreign researchers that characterize the activities of the UPA and the OUN as part of the Ukrainian Liberation Movement, a movement which fought against both totalitarian regimes – the communists and the Nazis.
Furthermore, Cohen insists that the OUN took an active participation in the 1941 Jewish pogrom in Lviv. There are no OUN documents to suggest such an active participation of the Organization during this time. Again, individual members of the OUN did take part but the Organization was more focused on announcing the June 30, 1941 Act of Restoring Ukrainian independence. Also, while it is true that Ukrainians did take part in the killing of Jews in Ukraine during the Holocaust the exact number is still unidentified and is certainly no greater than the number of other nationalities who also collaborated in the Holocaust with the Germans. OUN members also saved hundreds of Jews from German executioners – one of them being Olena Viter, a Greek-Catholic nun, OUN member and a Righteous Among the Nations.
What Cohen certain does understand is the importance of the “consolidation of Ukrainian democracy” which “requires the country to come to grips with the darker aspects of its past” but that can only be done with Ukrainians understand all sides of their national history and not just the one-sided heavily Sovietized version of Ukrainian history. Ukrainians need to come to terms with one of the most complex historical experiences (and nightmares) that occurred during the Second World War on their territory – an experience that differed regionally but also locally and even within families. That is important achievement of Ukraine’s historians. No matter what topic they write about, they now have the ability to write about it in a free, democratic and critical way (even with the luxury of having it openly criticized).
The most important conclusion drawn by the article published by Foreign Policy is that historical censorship and the rewriting of history is introduced by restricting access to the archives. A number of researchers expressed such concerns prior to the introduction of the decommunization law. A year has passed and there have been no cases of restrictions of academic freedom or access. Because the law does not contain the tools to do so. In contrast, the number of users accessing the old KGB archives has significantly increased, among them have been researchers from outside Ukraine (for example, Amir Weiner, Lynne Viola, Anne Applebaum). At the same time the number of Ukrainians accessing the archives has grown by almost 50 percent.
The transfer of historical documents from the Security Services, the Foreign Intelligence Services, the Ministry of Interior, would not only relieve them of the extra work holding them, but it also allows for the documents to be processed by historians and archivists, instead of law-enforcement officials.
And furthermore, the transfer (which by the way is only being prepared for and has not taken place, as Cohen incorrectly writes) is an important element of the general democratic transformation of a post-totalitarian society.
The International Council on Archives recommends: “Records produced or accumulated by former repressive bodies must be placed under the control of the new democratic authorities at the earliest opportunity and these authorities must assess the holdings in detail. (…)The security bodies must ensure the transfer of selected files and documents either to the national archives, to the institutions dealing with compensation or reparation for victims of the repression and purging of former officials, or to the Truth Commissions.”
This was why special archival laws were adopted last year which already operate in 11 post-communist countries in Eastern Europe (Poland, Czech Republic, Slovakia, Hungary and Romania and etc.)
The opening of the communist secret service archives is the main guarantee against the state imposing one single view of the past, or, furthermore, one of the guarantees of democratic development. That is why Ukraine chose to follow the experience of its neighbors after the Euromaidan.
Otherwise we risk facing what is already happening eastward of Ukraine. The closed Russian archives (which were recently put under the direct control of Russian President Vladimir Putin) became the foundation for the rehabilitation of totalitarianism and are used for this purpose today.
But this is another, real story about the rewriting of the past and the use of archives. The one that failed to attract Josh Cohen’s attention.
