Спостерігаючи за полемікою довкола подій у “Правому секторі”, важко не помітити, що дуже часто затуманюється суть проблеми. Ця суть полягає в необхідності чіткого вибору між двома варіантами стратегії ПС. Варіант перший — це послідовна революційна позиція. Варіант другий — це пошуки постійного компромісу, перебування в стані ідейно-політичної шизофренії, коли, з одного боку, існуюча в Україні політична система називається режимом внутрішньої окупації, а з другого боку — визнається легітимність цієї системи, коли інколи говориться про революцію і, водночас, революція демонізується. Ситуація ускладнюється ще й тим, що противники переходу ПС на революційні позиції, якщо й не навішують на революціонерів ярлики, то змальовують їхні погляди у карикатурному світлі, мовляв ті хочуть “тут і зараз” штурмувати адмінбудівлі, влаштовувати “кривавий бунт” і т.д. Безперечно, перетворивши погляди опонента на карикатуру, “полемізувати” легко. Але в мене є великі сумніви, що така “полеміка” принесе Україні хоч якусь користь.
До чого ж насправді зводиться послідовна революційна позиція? Відповідаючи на це питання, варто виділити принаймні два моменти. По-перше, така позиція передбачає розуміння революції як радикальних суспільно-політичних змін, що втіляться в життя шляхом приходу до влади революціонерів-націоналістів і вибудовування ними такої політичної системи, яка відповідатиме інтересам української нації. По-друге, вона передбачає здійснення повномасштабної підготовки революційного акту, який усуне режим внутрішньої окупації і приведе до влади націоналістів. Невід’ємним елементом цієї підготовки є революційна пропаганда та дії, які посилюють її ефект.
Відкидання революційної пропаганди означає або відкидання самої ідеї революції, або самодурство. Основними функціями революційної пропаганди є три наступні:
• Формування революційної ситуації — посилення градусу невдоволення чинною владою та існуючою політичною системою загалом; принципова делегітимізація влади й існуючої політичної системи; формування думки про безальтернативність революції (думки, згідно з якою ні вибори, ні якісь “реформи” не можуть вирішити той комплекс принципових проблем, який спроможна вирішити революція); формування думки про прийнятність радикальних, рішучих методів революційної боротьби.
• Орієнтація на себе революційно налаштованих представників суспільства, репрезентація себе як тієї сили, за якою можна піти під час революції.
• Формування ідентичності учасників руху, одного зі стержнів їхнього політичного світогляду, їхньої мотивації, їхньої системи цінностей та етичного кодексу. Здійснення з урахуванням революційності руху селекції членства.
Дотепер спроби окремих представників ПС налагодити таку пропаганду та відповідні їй дії губилися у згадуваній на початку статті шизофренічності стратегії руху. Відтак замість виконання трьох функцій ми мали протилежний ефект:
• Відносно першої функції: заспокоєння суспільства; легітимізація режиму Порошенка; формування стереотипу про згубність революції; засудження революційних методів боротьби.
• Відносно другої функції: відштовхування революційно налаштованих представників суспільства (у кращому випадку люди розуміли, що в ПС існують різні групи — як революційно, так і антиреволюційно налаштовані; у гіршому — сприймали ПС як безпринципних і продажних політиканів або безпосередній “проект влади”).
• Відносно третьої функції: деморалізація революційно налаштованого членства; дезорієнтація членства, що має потенціал, але не має чіткої революційної позиції; насичення руху членством, яке апріорі не має нічого спільного з українським націоналізмом.
Неважко прослідкувати цей “протилежний ефект”, апелюючи до тез, які, як це не прикро, неодноразово озвучувалися Дмитром Ярошем. Звернемось, приміром, до інтерв’ю для “Української правди”, опубліковане 22 вересня цього року під заголовком “Дмитро Ярош: Я на війні комфортно себе почуваю, бо готувався до неї 20 років”.
Теза: “І коли до мене хлопці звертаються – “давайте революцію, бо вже дістало…”, я їм пояснюю дуже просто – навіть якщо ми б змели цю владу, то не краща би прийшла. Я не маю бажання брати владу. А багато хто каже: “От Яроша призначимо президентом, він вирішить всі питання”. Вони просто не розуміють, що ми зруйнуємо одразу фінансову систему, економіка вся стане, і так далі”. Коментар: категоричне відкидання революції, перетворення ідеї революції на “страшилку”.
Теза: Потрібно провести парламентські вибори, “Бо інакше турбулентність в державі буде набагато більша, росте недовіра до уряду, парламенту, і люди будуть виплескувати свої емоції на площах, на Майданах. (…) Не можна завалити державу, міняючи владу”. Коментар: навпаки, націоналісти мають бути зацікавленні у визріванні революційної ситуації. Тут же ми знову бачимо демонізацію революції (революція чомусь має “завалити державу”) і протиставляння революції виборів.
На превеликий жаль, такі та подібні тези озвучувалися неодноразово. Також лунали тези, спрямовані на легітимізацію влади, її виправдовування тощо. Йдучи таким шляхом, ПС в принципі не може перетворитися на силу, здатну повести людей на революцію.
Шукаючи поводиря, люди, які прагнуть революції, потребують принциповості, категоричності, чітких гасел. Не можна повести за собою людей на революцію, лякаючи їх революцією. Так само не можна приблизити революцію, створюючи її демонічний образ. Не можна, врешті-решт, сформувати революційний рух, не даючи членству чітких революційних напрямних.
Ідея революції була і залишається невід’ємною складовою націоналістичної ідеології, і її заперечення чи підміна — це прямий удар по націоналістичному руху. У статті “Проти фальшування визвольних позицій” С. Бандера слушно зазначав: “Ідеологічні й програмові позиції українського націоналізму є душею, внутрішнім змістом, головною силою, а рівночасно найуспішнішою зброєю українського визвольного руху… Найшкідливішим для революційного руху, який своїми ідеями мобілізує народ до боротьби, є якраз притуплювання, підмінювання його ідей, створювання баламутства щодо його ідеологічних, програмових і політичних позицій. Коли це роблять вороги й політичні противники, то їх намагання завжди мають менший вплив. Але значно більше шкоди може постати, якщо таку роботу провадять такі чинники, які зараховуються до складу самого руху та мають будь-яку легітимацію виступати від його імені”. Зауваження Бандери, висловлені у полеміці з “двійкарями”, які намагалися підлаштувати платформу ОУН відповідно до кон’юнктури, залишаються актуальними і сьогодні, а ясність “ідеологічних, програмових і політичних позицій” продовжує бути життєво необхідною вимогою.
У разі подальшого уникнення чіткої революційної пропаганди, ПС не тільки буде зраджувати декларований образ націоналістичної сили, але й допускатиме декілька інших негативних моментів. По-перше, не займаючи ніші революційної сили, ПС звільняє цю нішу для популістів і політичних пройдисвітів. Останнім аж ніяк не йдеться про революцію, проте, використовуючи “радикальну” риторику, вони легко збирають симпатії негативно налаштованого до влади суспільства. По-друге, у разі вибуху якогось бунту, ПС не зможе його очолити і перетворити на повноцінну революцію, адже не користуватиметься довірою і підтримкою.
Питання повернення ПС на революційні позиції – це питання його збереження як націоналістичної сили і виконання ним воістину історичної місії. Тих можливостей, які існують сьогодні, націоналісти чекали двадцять років. І якщо ці можливості не будуть використані, невідомо, чи вони з’являться знову після нових років очікування.
Андрій Тарасенко
Джерело: http://banderivets.org.ua/shlyah-do-revolyutsiyi-yedynyj-revolyutsijnyj.html
