У листопаді 1920 р. Армія Української Народної Республіки (УНР) під натиском більшовицько-російських військ залишає територію України. Козаки і старшини опиняються у Польщі в таборах для інтернованих.
З ініціативи Симона Петлюри в лютому-березні 1921-го в Тарнові розпочинає роботу Партизансько-повстанський штаб під керівництвом відомого повстанського отамана Юрія Тютюнника. Він мав підготувати загальне антибільшовицьке повстання в Україні. До штабу прибували представники українських повстанських організацій і зв’язківці від партизанських загонів, які отримували агітаційну літературу, інструкції та кошти. Для організації опору Тютюнник направляв в Україну старшин і вояків із польських таборів у Ланцуті, Каліші, Александрові-Куявському. Похід мав розпочатися у травні-червні, однак його початок декілька кілька разів відкладали, переважно через невиконання союзницьких зобов’язань поляками. Паузою скористалися чекісти. Улітку 1921 р. вони викривають Всеукраїнський центральний повстанський комітет і десятки повстанських організацій по всій Україні, вводять до підпілля свою агентуру. Зокрема, співробітника Київської НК Сергія Каріна-Даниленка. Нехтуючи повідомленнями з України, Юрій Тютюнник вирішує розпочинати похід восени 1921-го. У жовтні-листопаді у Другий зимовий похід вирушає Українська Повстанська Армія у складі трьох груп. Подільська група Михайла Палія-Сидорянського розгромила кілька “червоних” кавалерійських частин, дійшла до Бородянки на Київщині, але, не зустрівши головних сил, повернула до Польщі. Волинська група Юрія Тютюнника ліквідувала низку невеликих більшовицьких загонів, на якийсь час здобула місто Коростень, однак була розбита кіннотою Котовського під селом Малі Миньки на Житомирщині. 360 її вояків розстріляли під селом Базар, ще 62 відправили для додаткових допитів у Київ. Останньою в похід вирушила Бессарабська група Андрія Гулого-Гуленка. Переправившись через Дністер, вона зайняла декілька прикордонних сіл і навіть частину Тирасполя, але змушена була відступити до Румунії. Другий зимовий похід став завершальною сторінкою Української революції. Повстанський рух поступово згасає. Хоча деякі отамани, як Яків Гальчевський-Орел, Іван Трейко, Степан Блажевський, Лука Клітка, продовжували боротьбу з «червоними» окупантами аж до початку 1930-х. Влітку 1922-го на Житомирщині діяла Волинська повстанська армія під командуванням Опанаса Петрика. 9 лютого 1923-го засуджені до розстрілу холодноярські отамани підняли повстання в Лук’янівській в’язниці Києва. Їм вдалося захопити 14 рушниць із набоями й іншу зброю. Бій точився майже чотири години. Загинули 38 холодноярців – отамани Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк, Юрій Дроботковський, Денис Гупало, Іван Грисюк (Гайовий) та інші.
“Скажіть: яка така власть коли збирала по селу курячі яйця? Мабуть, і татари цим не турбувались? А тут вінтовкою тебе підлякує, як я неприятель який, і требує яєць. Ти, каже, буржуй, а я робочий. Сидимо з бабою дома й боїмось, що ось прийде хтось із Калуцької губернії й повбиває нас. Сорочки, яйця, курей – все позабирали. Нас мучають, щоби ми були не ми, а якась машина і корились безпрекословно новим панам – комуністам, щоб ми вклонялись їм. Большовизм єднає докупи все сміття людей: ворів, карманщиків, розбишак і всяких темних людців. Ясно стало, що большовизм не несе людям ніякого порядку, а несе гибель людей, худоби, хозяйства, всього життя”
Із листа селянина з Поділля до товариша за кордон, опублікованого у травні 1921 р. журналом “Трибуна”.
Джерело: memory.gov.ua